16 грудня, у четвер, о 18:00 запрошуємо на Лекція. Соломія Крушельницька і Джакомо Пуччіні: паралелі долі Галини Тихобаєвої - заступниці директора Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, крушельницькознавиці. Для участі просимо зареєструватися - https://bit.ly/3osKDRP

Джакомо Пуччіні і Соломія Крушельницька… Італієць і українка… Композитор і співачка… Чоловік і жінка. Їхні долі були різними, а творчі й життєві шляхи не раз перетиналися. Об’єднав двох видатних митців світ музики й театру, якому вони присвятили свій талант і який приніс їм славу.

Під час лекції здійснимо декілька зупинок на перехрестях музичних шляхів Крушельницької і Пуччіні.

У вівторок 14 грудня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Хілмара Палмасона "Білий, білий день" (Ісландія, 2019).

Олег Яськів: "Серед суворого ландшафту скандинавського кіно, з його протестантським тонусом, екзистенційним сум’яттям, архіпелагами Бергмана, Дрейєра, стигмами Догми-95, епатажністю Трієра, маленьку Ісландію доволі важко розрізнити. Проте кіно цієї найпівнічнішої країни все ж таки має власне виразне обличчя. Його портретування вимагає цілісного занурення не лише у скупі на фарби холодні острівні пейзажі, але й у розуміння якщо не історії, то сьогоднішньої реальності та міфології цього не просто відокремленого від материка, але чи найбільш ізольованого від європейської культури ментально і фізично народу.

І сувора реальність, і не менш сувора міфологія ісландців проникають у їхнє кіно неминуче, немов холод у вітряну вологу погоду. Чи то комедії, чи то трагедії – а кращі фільми просякнуті тим незабутнім градусом емоцій, який пам’ятаємо ще з дитинства під час читання захопливих казок: з неодмінними гіперболізованими нічними страхами, непогамованою жодними теплими ковдрами тривогою, заспокійливою декламацією голосів батьків, а краще дідусів/бабусь. Ті казки захоплювали нашу увагу, збурювали уяву, народжували незнані емоції, пролазили у закутки підсвідомості, записувалися в ядро пам’яті на довгі роки.

Отак і з ісландським кіном. Особливо з останнім фільмом режисера Хлінюра Палмасона “Білий, білий день”. Палмасон – молода надія острівного кінематографу, який після переїзду Бальтазара Колмакура до Голівуду, впевнено продовжує національно забарвлену лінію скандинавського кіно. Режисер стоїть на власному баченні кіно, дозовано адсорбуючи стилістичні надбання «повільних» європейських режисерів класичного минулого. І хоча в його роботах можна відшукати сліди Антоніоні, Тарковського чи більш молодшого Нурі Бейге Джейлана, його манера цілком авторська, можна навіть стверджувати, що більш природна стосовно місця і часу творення.

І домінує у цій манері колір. Режисер, здається, закоханий в аналогову плівку, адже його фільми зняті на 35-мм плівку. Завдяки цьому тональність стрічки повертає нам уже призабуту м’якість. Для Палмасона справді “колір має значення”. А ще терпіння і вміння працювати з часом у паузах. Зі стоїчним терпінням він досліджує крупні плани лиць своїх героїв, намагаючись віднайти у їхніх рисах та жестах ту головну складову мови спілкування, якої не досягнеш словами. А паузи між діалогами слугують лише для передачі естафетної палички оператору, який довершує смислову розповідь виразністю пейзажів та композиційною та образною складністю мізансцен. Його фільми тягучі, але не повільні, світлі, але не чорно-білі.

З перших, досконало побудованих і насичених виразним символізмом сцен, віриш, що для Палмасона кіно не просто улюблена професія, а частина життя. Він навіть знімає у «Білому дні» не лише свого батька, але й доньку, яка росла на знімальному майданчику. Завдяки повазі до кожної хвилини екранного часу і кожного метру відзнятої плівки не полишає здогад, що режисер дивиться на світ очима жерця, служителя культу кіно, покликаного допомагати людині ставати кращою.

І це дуже схоже на правду. На відміну від іменитих попередників, того ж Бергмана, який створив холодний герметичний світ трагедій та психологічних гештальтів, в якому швидко плутаються виховані на спонтанності соцмереж сучасні глядачі, а старші так само швидко позіхають, фільми Палмасона навпаки – теплі. В них фінал обов’язково приносить розраду, не звиклий геппі-енд і перемогу всього доброго над поганим, а саме душевну розраду у комплексних етичних ситуаціях. Сюжетна дія сама по собі мало цікавить режисера. Йому більше розходиться, що станеться з його героями після того як завершиться екранна розповідь, після того як вузол драми чи трагедії буде сценарно розв’язаний, а глядач вийде з кінотеатру. Зрештою, його цікавить яким вийде цей глядач після перегляду, якими очима він подивиться на новий день свого життя.

Сюжет цього фільму психологічно важкий, але такий, що пробирає до глибини і не залишає байдужим. Колишній поліцейський важко переживає смерть улюбленої дружини. Розраду знаходить він у будівництві будинку для своєї улюбленої внучки та доньки. Випадково, розбираючи старі папери, він дізнається про такі факти з минулого життя дружини, які здатні переписати його світлі спогади та смертельно травмувати майбутнє. Відтак, він постає перед головним моральним викликом у своєму житті – поєдинком між прагненням до помсти чи християнським пробаченням.

Проте такий, здавалось би, зовсім не оригінальний для кіно сюжет “образи-помсти” не перетворюється у режисера на гостросюжетний трилер чи тим паче на мелодраму. Перед нами глибока екзистенційна драма, що, немов шипами, простромлена болем помилок та безвихіддю ситуацій. Саме душевний біль, розпач, відчай, самотність стають координатами життя не лише для головного героя, але й для інших персонажів, меншою чи більшою мірою причетних до ключової ситуації. А от помста – незважаючи на величезну силу спокуси та енергію гніву – на щастя так і не стає правилами життя героїв.

І в цьому велика моральна сила цього прекрасного, катарсичного фільму. Вона неодмінно передасться вам, якщо наважитеся його пережити".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/


2 грудня, у четвер, о 18:00 запрошуємо на лекцію “Галичанство” Михайла Кобрина, директора Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. Для участі просимо зареєструватися до 18:00 середи напередодні події — https://bit.ly/3osKDRP, вхід вільний.

Розберемо відому працю Миколи Шлемкевича та поговоримо про особливості феномену Галичини. Наскільки галичанство є особливим у масштабі України та Європи? Чи залишається Галичина "українським П'ємонтом"? Яка роль та місія галичанства?

Михайло Кобрин – кандидат філософських наук; лауреат обласної премії ім. Віри та Іларіона Свенціцьких (2019р.). У 2016-2020рр. – заступник директора з наукової роботи Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, куратор численних музейних проєктів, в тому числі міжнародних. З червня 2020р. очолює Музей Соломії Крушельницької. Музейну роботу поєднує з педагогічною: асистент кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка.


1 грудня, у середу, о 18:30 запрошуємо на відкриття виставки "Середземноморські вакації" Богдана Мисюги.

“Середземноморські вакації” - серія пастелевих етюдів із подорожей Анталією та Каталонією 2019-2021 рр. Всі мальовані на пленері, безпосередньо в середовищі ландшафту. Ця виставка — спроба повернути до холодного Львова аромат середземноморського літа.

Про автора
Богдан Мисюга народився 1974 року в Івано-Франківську. Малює все свідоме життя. Мистецький критик, педагог та художник. Певний час досліджував теорію пейзажного малярства. Свої етюди пастеллю вважає емоційним одкровенням на відпочинку. В Україні практично не виставляється, натомість мав кілька сольних проектів у США. Куратор Музею модернізму Львівської національної галереї мистецтв.

18 листопада, у день пам'яті видатної співачки, запрошуємо на лекцію “Відома й невідома Соломія Крушельницька” Данути Білавич, завідувачки наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. Початок о 18:00, ціна — 100 гривень. Для участі просимо зареєструватися до 18:00 середи напередодні події — https://bit.ly/3osKDRP.

Поговоримо про геніальну співачку, яка підкорила найвідоміші оперні сцени світу. Згадаємо найяскравіші факти артистичної кар'єри жінки, яка була прикладом для сучасників. І зачепимо теми приватного життя багатогранної особистості, чия історія і дотепер повна таємниць.


Дорогі друзі, сьогодні о 18:00 запрошуємо на прем'єру фільму про українського митця Осипа Куриласа, знятого на основі віднайденої та оцифрованої хроніки 1947 року. Деталі - https://www.facebook.com/events/612085616481354/.

Сценарій написав Андрій Крижанівський, автор розкішного альбому-монографії про художника. Режисура, зйомки та монтаж Романа Метельського, великого ентузіаста популяризації українського мистецтва і засновника проектів Фотографії Старого Львова та Львівський Фотомузей

У вівторок 26 жовтня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Вош Вестмоленд "Колетт" (Великобританія-США, 2018).

Олег Яськів: "Сьогодні історією про боротьбу жінки за право на власну творчість та свободу у поведінці ніби й не здивуєш європейську публіку, а сучасним жінкам важко відчути суголосність проблем головної героїні, яка жила сто років тому, до їхніх, необтяженими дискримінаціями, турбот. Але насправді це оманливе враження. Адже фільм “Колетт” – це не тільки белетризована сторінка з історії боротьби жінок за право на творчість, авторство та незалежність, яка загалом уже закінчилась їхньою перемогою та досягненням рівності практично у всьому. Ця боротьба насправді слугує лише тлом для промальовування тонкої психології стосунків між чоловіком та жінкою у різних ролях: чоловіка та дружини, чоловіка та коханки, партнера і партнерки.

А оскільки Габріель Колетт – відома французька письменниця, яка жила у першій половині двадцятого сторіччя – то це також відчайдушне занурення у прозору глибочінь літератури: від зображення творчої майстерні автора до обтесування літературних смаків його сучасників.

Колізія реальної історії, покладеної в основу фільму, полягає у тому, що письменником був і чоловік Колетт. Його талант, попри більшу стартову славу, був скромнішим, більше того, він спочатку видавав її романи під своїм іменем. Звісно, що рано чи пізно талановита і незалежна дружина повинна була збунтуватися. Але цей бунт був не стільки грубо руйнівний, як креативний та революційний настільки, що спричинив у свій час мало не ефект хімічної бомби.

Це рідкісний випадок коли англійці зняли фільм про французів без помітних стилістичних відмінностей у смаках і національних кінотрадиціях. Фільм досконало відтворює буржуазне суспільство на перетині дев’ятнадцятого і двадцятого століть. Як все, зняте на історичну тематику, фільм, якщо знятий з повагою до деталей, повинен гарно дивитися. “Колетт” саме таким і є: його просто приємно дивитися, вловлюючи контури імпресіонізму у паркових пейзажах, сліди арт-деко в буржуазних інтер’єрах, марнославну самовпевненість обивателів у костюмах та манерах. Його приємно і слухати: майстерно стилізована під епоху модерну музика немов під анестезією долає труднощі перекладу звучання минулого часу на аудіальну мову сучасності.

Габріель Колетт була не просто талановитою письменницею, релевантною своєму часу, десь більше, а десь менше талановитою, ніж її сучасники-чоловіки. Вона насамперед була непересічною жінкою, яка значно випередила свій час у демонстрації свободи поведінки, амплітудах епатажів, проявах вільного кохання. Таких і зараз, у наш вседозволений та всімзабезпечений час, невелика меншість, такі і зараз яскравіють в очах обивателів прикрим більмом і розпалюють істерики у інквізиторів моралі.

Кайра Найтлі ідеально вписалася своєю магнетичною зовнішністю та стрімким темпераментом у роль цієї яскравої героїні. Можливо, це навіть одна з кращих її ролей. Чесна, сильна, фатально приваблива жінка – що може бути кращою роллю для великої акторки зі схожим темпераментом. Але це не просто фільм-бенефіс однієї акторки. Весь акторський склад добре збалансований і довершено оркеструє драму, не лише точно відтворюючи минулий, застиглий у передвоєнній гедоністичній нірвані час, але й вживлює філігранною грою давно затихлі пристрасті сильних особистостей у сучасний емоційний простір.

Перед нами блискуче розказана історія проростання вільної жінки через хащі стереотипів, забобон, заздрощів та підступів. Причому історія переможна. А таких перемог ніколи не буває забагато щоб про них не нагадувати – чи колись, чи тепер чи у майбутньому. Адже вже саме життя таких жінок важить інколи більше, аніж їхня творчість. Твори Габріель Колетт на сьогодні дещо призабулись, проте її колоритна та лунка особистість продовжує захоплювати і надихати. Наприкінці свого довгого життя письменниця написала: “Яке прекрасне життя я прожила. Шкода, що зрозуміла це я тільки тепер”. Чим все сказала і собі і нам.

Приходьте! І нехай зростає з вами сила вашої неповторності".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/


У вересні та жовтні запрошуємо художників взяти участь у пленері "Брамами Кракідал, вулицями історій" для реставрації понад столітньої брами з кам'яниці #10 на вулиці Котлярській.

Сліди часу затирають її красу, деталі втрачаються. Через розміри і масштаб роботи уже третій рік поспіль брама не потрапляє до щасливчиків із черги у програмі співфінансування.

Ініціативна мешканка Роксана Торська і ми, кав'ярня-галерея "Штука" як найближчий сусід, хочемо подужати реставрацію власними силами і з допомогою доброчинців, кому її доля теж небайдужа. Попередній розрахунок кошторису - до 60 тисяч гривень.

Перший крок - пленер, роботи з якого експонуватимуться у "Штуці" в листопаді. Половину коштів з продажів віддаємо авторам, половину - відкладаємо на реставрацію. У кав'ярні авторів чекає смачна кава і підрамники. Готові роботи просимо приносити до 25-го жовтня.


На вікенд гарні прогнози - несподіване тепло, осіннє сонечко і танці жовтого листя на вітрі. А у "Штуці" з кавою та акварельними львівськими краєвидами радість відчувається інтенсивніше. Музичне доповнення:
  • СБ 23/10 - "Let's rock!", за фортепіано Олексій Карпенко;
  • НД 24/10 - романтичні американські хіти у виконанні піаністки Юлії Столярець.
Заходьте в гості, початок концертів о 18:00.

У вівторок 19 жовтня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Мартена Прово "Серафина з Санліса" (Франція, 2008).

Олег Яськів: "Цей фільм отримав несподівано великий успіх у Франції, яку, здавалось би, складно здивувати і самими художниками, і фільмами про них. Але він перший на високому художньому рівні, а не лише мовою документалістики, поставив питання про переоцінку творчості наївних художників, більше того, він перший у новітньому часі здійснив перевідкриття художника.

Поза всім іншим – це стриманий в емоціях, але, як швейцарський годинник, досконало вивірений у деталях портрет епохи. І хоча ця епоха великої респектабельності та великої війни вже відійшла від нас на сто років і багато що мало би призабутись, найкраще з неї продовжує хвилювати і сьогодні: відповідальність перед іншими, пристрасть до роботи, смиренність перед долею. Такою її малюють і герої фільму. А вже його автори, особливо оператор, дарують нам тонізуючий візуальний відбиток того минулого: неспішного у діловій динаміці, соковитого в неурбанізованих пейзажах, графічно контрастного у типажуванні людей.

Ще сто років тому світ не знав про художницю Серафину Луї. Світ знав імпресіоністів, експресіоністів, фовістів, вже нарешті авангардистів легітимізував, але жінка та ще й з народу вміти малювати не мала права. І лише завдяки проникливій уважності до служниці, яку проявив німецько-єврейський колекціонер і критик Вільгельм Уде під час їхнього випадкового знайомства, світ відкрив талановиту художницю. Двоє самотніх людей з діаметральних соціальних верств знайшлися у просторі і часі для рівногідного діалогу про мистецтво і його причини.

Жінка, яка малювала квіти та фрукти – базові речі для європейського натюрморту упродовж століть – раптом промила затерті звичкою очі художніх критиків, спекулянтів від мистецтва і професійних художників і вказала на простий спосіб відображення світу або, що для художниці було тотожним, – спілкування з Богом. Природа, яку ми бачимо у житті або на картинах академістів чи сюрреалістів як багатоликий персонаж нерукотворного, але залежного від людини світу, раптом почала перетворювалася на барвисті мелодійні абстракції, які відштовхувалися від реальності, але зберігали її структурну достовірність.

Незважаючи на роль колекціонера Уде, який окрім Серафини Луї, відкрив світу Пікассо, Брака і ще одного “наїва” Анрі Руссо, хіба що лише фільм Мартена Прово, знятий майже через сто років після їхньої зустрічі, по-справжньому зробив цю художницю вже більше, аніж менше відомою. Сам фільм вартує такої достойної ролі, бо він дійсно добре скроєний. Про минуле, прогавлене кількома поколіннями, можна тільки так і говорити: стримано в емоціях, але уважно в деталях, зі скромним наміром повернути заслужену мисткинею славу хоча б її нащадкам, якщо вже перед самою авторкою ті непоплатно завинили.

Головну і дуже складну роль зіграла Іоланда Моро, не аж така відома і зовсім не найефектніша серед французьких актрис. Але в результаті інші, більш фактурні чи досвідчені актори, їй просто асистували, а потім разом з фестивальною публікою ще й аплодували, коли вона отримувала Сезара. Інші Сезари (яких загалом сім) отримали режисер, сценарист, оператор, композитор, декоратор, костюмер. Тобто, фільм забрав все краще, чим вибаглива і багата на хороше кіно Франція могла нагородити у 2009-ому році. І всі Сезари заслужені.

Тим не менше, Серафина Луї закінчила своє життя набагато гірше, ніж того заслуговувала. Світ погано вчиться справедливості і лише мистецтво інколи вимолює його колективні гріхи. Можливо, її душу заспокоїли ангели, які свого часу переламали її життя надвоє і переконали зайнятись малюванням. Нехай буде так як вона вірила і нехай буде її творчість навіть з тими хто не вірить. А кіно нехай залишається мистецтвом, а не конвеєром фабрикування грошей та стертих смаків. Наприклад, таким як чудесний фільм “Серафина з Санлісу”".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/