У вівторок 8 лютого о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Ешлін Волш "Візит інспектора" (Великобританія, 2015).

Олег Яськів: "Людина рідко буває чесною зі собою, а ще рідше – чесною з іншими. Вона вимушено або добровільно живе у декораціях своїх та чужих показних манер і потрібних слів, своїх і чужих вчинків, які викликають мінімальний опір оточення. На цій сцені межі між добром і злом малопомітні, а правила ходів – чітко не прописані.

Не дивно, що людина помиляється, не дивно, що кривдить іншу, не дивно що втрачає і віднаходить внутрішню рівновагу та віру в людей. Бо кожне навіть найменше зло, завдане свідомо, кожен душевний біль, завданий несвідомо, відбирає у нас по крихті віру в людей, у першість почуттів, у силу правди, у важливість довіри, у можливість справедливості. Тому нам потрібна сцена чи екран, які відіграють роль викривленого дзеркала, у якому через гру інших ми розрізними себе. Тому нам потрібна ця тиша – перед, під час і після перегляду – щоб зрозуміти інших, щоб пізнати себе і щоб повільно, тихо, по крихтах повертати свою віру у себе та інших. Бо життя – це синусоїда підйомів та падінь, перемог та поразок. І оскільки ми ніколи не самі, ми не справляємося з усім самі, то нам потрібна допомога. Тому нехай це буде мистецтво.

Англійський письменник Джон Бойнтон Прістлі – один з найглибших дослідників людської психології і водночас, будучи лівим за переконаннями, жорсткий критик буржуазного суспільства і обивательських манер. Його п’єси – відточені літературні портрети характерів у декораціях епох. Їхня гострота проникає глибоко за обладунки пристойності, якими люди захищають свої потаємні поведінкові мотиви, а мова – досконало влучна і позбавлена зайвих прикрас.

У доробку письменника є дві сильні п’єси і обидві були вдало екранізовані: “Небезпечний поворот”, знятий у 1972 році, став одним з кращих радянських фільмів, а значно новіший “Візит інспектора” – одним з кращих британських фільмів. Обидва – еталонні психологічні драми у декораціях єдності простору і дії, які не сходять як з театральних сцен, так і екранів кінотеатрів. І хоча дія обох п’єс відбувається в уже віддаленому майже на сторіччя минулому, їхні емоції та послання щодо соціальної відповідальності, гуманізму, справжності почуттів залишаються критично актуальними і сьогодні.

Якщо ж говорити про “Візит інспектора”, то, окрім іншого, цей фільм – еталонне відображення британськості у манерах, звичках, розмовах, емоціях, костюмах та декораціях. Серед іншого, можливо, тому що він створений компанією ВВС, яка завжди досконало уважна до деталей та атмосфери у своїх фільмах. Початок минулого сторіччя, за два роки до початку Великої війни, тепле вечірнє світло канделябрів, костюми-трійки, вечірні плаття, старовинні портрети на стінах, багатий стіл і велика родина за святковою вечерею, на якій оголошують заручини між молодими представниками двох заможних родин. Цю ідилію порушує візит інспектора поліції, який розслідує причину смерті молодої дівчини. Так розгортається драматичний турнір, на якому персонажі фехтують своїми переконаннями та цінностями, поступово відкриваючи свої приховані портрети.

Режисура та сценарій фільму продумані настільки, що важливою стає кожна хвилина. Мінімалістський за формою, фільм, втім не обділений доброю музикою і блискучого грою британських кіно- і телевізійних акторів. Перед нами розгортається велика драма родини, яка розпадається на маленькі драми окремих членів цієї родини, в яких з’ясовується, що у кожного в душі є завіса, за якою ховаються помилки минулого, з якими доводиться жити, жертвуючи сумлінням, довірою та перспективою.

Але це долі екранних героїв, які не обов’язково повторювати. Нам просто потрібно вірити. Якщо не в людей, то в Бога. Але краще і в перше, і в друге. Тоді ми ніколи не залишимося самі.

Приходьте. Спробуємо".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

У вівторок 1 лютого о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Ерве Мімрана "Життя на повторі" (Франція, 2018).

Олег Яськів: "Перебуваючи під млином геополітичних тривог, економічних непевностей, світоглядних розгубленостей, приватних дезорієнтацій, людина шукає опори: в інших людях, які підставлять доречний лікоть, у книгах, які підкажуть правильні думки, у мелодіях, яка стишать хаотичний шум думок, у фільмах, які все це візуалізують і перекладуть на мову приватних надій.

Новий фільм “Життя на повторі” у своєму задумі намагається стати саме такою простою, тихою приватною відповіддю глядачеві на універсальні виклики позаекранного життя..

Стрімкий, немов ритм сучасного життя, сюжет фільму поєднує реальність з майже казковою історією, але з тих історій, в які віриш ще з дитинства. Успішний топ-менеджер автомобільного гіганта, який досягнув фінансових вершин, але своєю невпинною зайнятістю і працьовитістю продовжує руйнувати своє здоров’я, тільки дійшовши до межі зі смертю, нарешті отримує шанс розпочати нове життя. Тільки цього разу він опиратиметься на інші цінності та пріоритети. Співпраця з молодою лікаркою-логопединею повертає головному герою не лише мову і професію, але й нові, небачені раніше барви життя. Так, фактично заново народившись, він відкриє для себе новий світ – світ простих бажань, добрих людей, щирих стосунків, справжньої любові.

Будучи літературною адаптацією автобіографії Крістіана Штрейфа, колишнього директора концернів Aurbus і Peigeot-Citroen, режисер Ерве Мімран, який виступив також сценаристом, перетворив приватну історію на моральну історію, тим самим надавши їй універсальних сенсів. Заявлений як комедія і драма, фільм і є сучасним прикладом драматичної комедії, надтонкого жанру, який так рідко вдається сучасним авторам. Адже про здавалось би складні речі фільм розповідає напрочуд легко і зі світлим настроєм. Про те, що людині завжди можна допомогти, що людина завжди може розпочати все спочатку, що людина завжди може перемогти, але лише за умови, якщо сама не здасться і коли поруч будуть дбайливі люблячі люди.

Головну роль зіграв Фабріс Лукіні – один з кращих серед “незіркових” акторів Франції. Маючи самобутній драматичний талант і менш самобутню зовнішність, йому тим не менше напрочуд вдало вдаються складні, реалістичні і непафосні ролі, причому однаково як у фільмах про сучасність так і у костюмованих історичних стрічках. От і в цій роботі він втілює образ чоловіка, який після неважкого, але прикрого інсульту, втрачає всі свої професійні досягнення, але знаходить у собі такі риси і сили, які дозволяють піднятися і відродитися у новому житті.

Охоплюючи різні кола повсякденності, стигматизуючи звиклі життєві проблеми, ідеї фільму тим не менше опираються на людську доброту, яка насправді нікуди не зникла з вулиць та офісів, просто стала важче помітною. От фільм і допомагає нам помічати її. Вчить цінувати прості речі. А вони не так і далеко від нас, інколи зовсім поруч, інколи на відстані незначних зусиль. Прикметно, що головний герой таки виходить на свою дорогу, проходить свій El Camino, який він проходить разом з донькою, нарешті повернувши духовно собі доньку, а доньці – присутність батька.

Друзі! Нам потрібні такі фільми, витримані на доброті. Кожному, кого затягує вир гонитви за ілюзіями та карколомний лабіринт соціальних контактів, потрібні такі фільми. Бо вони справді лікують і часом краще, ніж терапевти чи фармацевти".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

У лютому кав'ярня-галерея “Штука” запрошує на виставку акварелей Наталії Кучабської “Ілюзії”. Оглянути експозицію можна щодня з 10:00 до 19:00 до кінця місяця, вхід вільний.

Акварель — давня любов художниці. Як наслідок — свобода у експериментах і великий арсенал авторських графічних технік.

Наталія Кучабська: “Процес творення є інстинктивним і органічним. З допомогою певних композиційних засобів вираження та технологічних прийомів, поєднуючи різні матеріали і техніки, прагну передати глядачеві образи мого світосприйняття, досягти легкості та певної недомовленості, щоб залишити композиціям життєвий простір, таким чином надавши можливість глядачеві на емоційну співпрацю з твором”.

Про авторку

Наталія Кучабська народилася 1983-го року у Львові. Художник, графічний дизайнер, координатор української філії міжнародного акварельного товариства IWS у Львові, член НСХУ, член СДУ, член Mondial Art Academia (France). Викладає рисунок, графічний дизайн і мультимедії у ВСП "Львівський поліграфічний фаховий коледж УАД".

Бере участь і відзначена нагородами у міжнародних акварельних фестивалях і виставках, роботи зберігаються в приватних колекціях в Україні, США, Великобританії, Польщі, Канаді, Болгарії, Греції, Німеччині та Японії.

Готові до вікенду? Бо "Штука" - так! Вітрина лускає від смаколиків, лапатий сніг заворожує крізь витинанки на вікнах, а ми милуємося виставкою, яка дуже пасує до інтер'єру. І ще в неділю з 18:00 ідилію доповнить концерт Олексія Карпенка. Словом, затишок і спокій, бракує тільки вас.

Також у четвер 27-го січня о 18:00 запрошуємо на лекцію "Сара Бернар | Соломія Крушельницька: Тоска - життя заради мистецтва" Івана Дудича — наукового співробітника Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької, для участі просимо зареєструватися — https://bit.ly/3osKDRP.

27 січня, у четвер, о 18:00 запрошуємо на лекцію “Сара Бернар | Соломія Крушельницька: Тоска — життя заради мистецтва” Івана Дудича — наукового співробітника Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької. Для участі просимо зареєструватися до 18:00 середи напередодні — https://bit.ly/3osKDRP.

Лекція перенесе нас у світ розквіту опери та драматичного мистецтва, коли на театральній та оперній сценах сяяли незрівнянні Сара Бернар і Соломія Крушельницька. Кожну з них запам’ятали як обличчя своєї епохи завдяки таланту.

«Тоска» була спеціально написана для Сари Бернар, щоб розкрити її драматичний геній на театральній сцені, а Джакомо Пуччіні переніс цей сюжет в оперу. На щастя, невблаганний час зберіг для нас платівку з незрівнянним голосом Соломії Крушельницької та арією «Vissid’arte…». Сара Бернар та Соломія Крушельницька проживали через свій драматичний геній життя Флорії Тоски на сцені. В житті ці дві видатні жінки ніколи не зустрічалися, проте сцена перетворила їх на посестер Мельпомени.

Що було спільного в житті двох зірок модерну? Який шлях до тріумфу пройшла кожна з них? Чим змушені були пожертвувати заради мистецтва? Кожна з цих видатних постатей сповнена власних таємниць. Запрошуємо за горнятком запашної кави відкрити для себе світ мистецтва з проєктом Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові «Музей на гастролях»!

У вівторок 25 січня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Дені де Ла Пательєра "Грім небесний" (Франція, 1965).

Олег Яськів: "Трохи доброти у таблетках кіно посеред зими потрібно, мабуть, кожному. Адже теплі кольори свят повільно вислизають з пам’яті, а теплі відчуття й поготів.

“Грім небесний” режисера Дені де ля Пательєра залишиться в історії кінематографу як один з найтепліших фільмів. Значною мірою це сталося завдяки легендарному Жану Габену, який зіграв одну з кращих своїх ролей. Але це буде неповною відповіддю.

Насамперед захоплює сценарій, діалоги якого змушують без страху заглядати у найтемніші закутки власного сумління і оновлюють оптику оцінки інших людей та ієрархію цінностей. Природа любові, тривкість шлюбу, цінність вірності, потреба у чесності, сміливість у критичному погляді на світ, моральний опір лицемірству та фарисейству – ці питання формують архітектуру фільму. Проте при всій серйозності тем діалоги наповнені небанальний гумором, інтелектуальною іронією та, через це, елегійним легким настроєм, який з перших кадрів, немов аромат стійких парфумів, передається глядачам і залишається надовго після перегляду. Зрештою, саме таким і має бути хороше кіно. Тож маємо еталонний зразок моральної драми, викладеної легкою мовою. Мабуть, саме через незмінну актуальність ідей, рельєфність характерів, непідробну доброту мотивацій головних героїв фільм подолав забуття часу і став класикою, обов’язковою до перегляду.

У центрі сюжету старий нотаріус та ветеринар, який через розчарування у людях перетворився на скептичного мізантропа, а почуття до дружини після десятків років бездітного шлюбу майже пересохли. І от у нього з’являється шанс допомогти молодій дівчині зійти з хибного шляху та своєю мудрістю та добротою дати їй шанс розпочати нове життя. Така турбота про чужу людину несподівано творить майже казкове диво також і з життям головного героя, повертаючи йому та його дружині вже призабуту силу подружньої любові та довгоочікуване батьківське відчуття.

Пізній Жан Габен у розквіті таланту – це еталон природньої гри, мудрості та ідеалу шляхетної людини. Асистує успіху фільму блискуча операторська робота та яскрава неокласична музика. Але найбільшою несподіванкою для шанувальників класичного кіно стане впевнена гра прекрасної Мішель Мерсьє, яку більшість пам’ятають у ролі Анжеліки. Саме бажання відірватись від стереотипного образу авантюрної блондинки з костюмованої еротично-пригодницької серії, стимулювало акторку зіграти драматичну роль молодої повії, яка шукає своє жіноче щастя. Їй та Габену асистує ще один легендарний французький актор Робер Оссейн, який запам’ятався не лише головною роллю у серії про Анжеліку, але й численними драматичними образами у продовж довгого творчого життя. Несподіване щастя розуміти, що незважаючи на далекий час створення фільму, з його легендарних авторів живою залишилася лише Мішель Мерсьє (Оссейн відійшов у 2020 році). Тож варто встигнути хоча б у такий спосіб доторкнутися до минулого.

Так, цей фільм міцно стоїть на грішній землі, нещадно помічаючи хиби людей, але водночас допомагає відірватися від неї щоби повернути нам вже призабуте відчуття польоту вільної, закоханої, доброзичливої та вдячної людини. Саме тому він залишиться в історії кіно, саме тому він обов’язковий до перегляду як тим, хто пам’ятає цих великих акторів ще живими, так і тим хто застав вже лише їхню славу".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/