Олег Яськів: "Серед суворого ландшафту скандинавського кіно, з його протестантським тонусом, екзистенційним сум’яттям, архіпелагами Бергмана, Дрейєра, стигмами Догми-95, епатажністю Трієра, маленьку Ісландію доволі важко розрізнити. Проте кіно цієї найпівнічнішої країни все ж таки має власне виразне обличчя. Його портретування вимагає цілісного занурення не лише у скупі на фарби холодні острівні пейзажі, але й у розуміння якщо не історії, то сьогоднішньої реальності та міфології цього не просто відокремленого від материка, але чи найбільш ізольованого від європейської культури ментально і фізично народу.

І сувора реальність, і не менш сувора міфологія ісландців проникають у їхнє кіно неминуче, немов холод у вітряну вологу погоду. Чи то комедії, чи то трагедії – а кращі фільми просякнуті тим незабутнім градусом емоцій, який пам’ятаємо ще з дитинства під час читання захопливих казок: з неодмінними гіперболізованими нічними страхами, непогамованою жодними теплими ковдрами тривогою, заспокійливою декламацією голосів батьків, а краще дідусів/бабусь. Ті казки захоплювали нашу увагу, збурювали уяву, народжували незнані емоції, пролазили у закутки підсвідомості, записувалися в ядро пам’яті на довгі роки.

Отак і з ісландським кіном. Особливо з останнім фільмом режисера Хлінюра Палмасона “Білий, білий день”. Палмасон – молода надія острівного кінематографу, який після переїзду Бальтазара Колмакура до Голівуду, впевнено продовжує національно забарвлену лінію скандинавського кіно. Режисер стоїть на власному баченні кіно, дозовано адсорбуючи стилістичні надбання «повільних» європейських режисерів класичного минулого. І хоча в його роботах можна відшукати сліди Антоніоні, Тарковського чи більш молодшого Нурі Бейге Джейлана, його манера цілком авторська, можна навіть стверджувати, що більш природна стосовно місця і часу творення.

І домінує у цій манері колір. Режисер, здається, закоханий в аналогову плівку, адже його фільми зняті на 35-мм плівку. Завдяки цьому тональність стрічки повертає нам уже призабуту м’якість. Для Палмасона справді “колір має значення”. А ще терпіння і вміння працювати з часом у паузах. Зі стоїчним терпінням він досліджує крупні плани лиць своїх героїв, намагаючись віднайти у їхніх рисах та жестах ту головну складову мови спілкування, якої не досягнеш словами. А паузи між діалогами слугують лише для передачі естафетної палички оператору, який довершує смислову розповідь виразністю пейзажів та композиційною та образною складністю мізансцен. Його фільми тягучі, але не повільні, світлі, але не чорно-білі.

З перших, досконало побудованих і насичених виразним символізмом сцен, віриш, що для Палмасона кіно не просто улюблена професія, а частина життя. Він навіть знімає у «Білому дні» не лише свого батька, але й доньку, яка росла на знімальному майданчику. Завдяки повазі до кожної хвилини екранного часу і кожного метру відзнятої плівки не полишає здогад, що режисер дивиться на світ очима жерця, служителя культу кіно, покликаного допомагати людині ставати кращою.

І це дуже схоже на правду. На відміну від іменитих попередників, того ж Бергмана, який створив холодний герметичний світ трагедій та психологічних гештальтів, в якому швидко плутаються виховані на спонтанності соцмереж сучасні глядачі, а старші так само швидко позіхають, фільми Палмасона навпаки – теплі. В них фінал обов’язково приносить розраду, не звиклий геппі-енд і перемогу всього доброго над поганим, а саме душевну розраду у комплексних етичних ситуаціях. Сюжетна дія сама по собі мало цікавить режисера. Йому більше розходиться, що станеться з його героями після того як завершиться екранна розповідь, після того як вузол драми чи трагедії буде сценарно розв’язаний, а глядач вийде з кінотеатру. Зрештою, його цікавить яким вийде цей глядач після перегляду, якими очима він подивиться на новий день свого життя.

Сюжет цього фільму психологічно важкий, але такий, що пробирає до глибини і не залишає байдужим. Колишній поліцейський важко переживає смерть улюбленої дружини. Розраду знаходить він у будівництві будинку для своєї улюбленої внучки та доньки. Випадково, розбираючи старі папери, він дізнається про такі факти з минулого життя дружини, які здатні переписати його світлі спогади та смертельно травмувати майбутнє. Відтак, він постає перед головним моральним викликом у своєму житті – поєдинком між прагненням до помсти чи християнським пробаченням.

Проте такий, здавалось би, зовсім не оригінальний для кіно сюжет “образи-помсти” не перетворюється у режисера на гостросюжетний трилер чи тим паче на мелодраму. Перед нами глибока екзистенційна драма, що, немов шипами, простромлена болем помилок та безвихіддю ситуацій. Саме душевний біль, розпач, відчай, самотність стають координатами життя не лише для головного героя, але й для інших персонажів, меншою чи більшою мірою причетних до ключової ситуації. А от помста – незважаючи на величезну силу спокуси та енергію гніву – на щастя так і не стає правилами життя героїв.

І в цьому велика моральна сила цього прекрасного, катарсичного фільму. Вона неодмінно передасться вам, якщо наважитеся його пережити".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

Олег Яськів: "Сьогодні історією про боротьбу жінки за право на власну творчість та свободу у поведінці ніби й не здивуєш європейську публіку, а сучасним жінкам важко відчути суголосність проблем головної героїні, яка жила сто років тому, до їхніх, необтяженими дискримінаціями, турбот. Але насправді це оманливе враження. Адже фільм “Колетт” – це не тільки белетризована сторінка з історії боротьби жінок за право на творчість, авторство та незалежність, яка загалом уже закінчилась їхньою перемогою та досягненням рівності практично у всьому. Ця боротьба насправді слугує лише тлом для промальовування тонкої психології стосунків між чоловіком та жінкою у різних ролях: чоловіка та дружини, чоловіка та коханки, партнера і партнерки.

А оскільки Габріель Колетт – відома французька письменниця, яка жила у першій половині двадцятого сторіччя – то це також відчайдушне занурення у прозору глибочінь літератури: від зображення творчої майстерні автора до обтесування літературних смаків його сучасників.

Колізія реальної історії, покладеної в основу фільму, полягає у тому, що письменником був і чоловік Колетт. Його талант, попри більшу стартову славу, був скромнішим, більше того, він спочатку видавав її романи під своїм іменем. Звісно, що рано чи пізно талановита і незалежна дружина повинна була збунтуватися. Але цей бунт був не стільки грубо руйнівний, як креативний та революційний настільки, що спричинив у свій час мало не ефект хімічної бомби.

Це рідкісний випадок коли англійці зняли фільм про французів без помітних стилістичних відмінностей у смаках і національних кінотрадиціях. Фільм досконало відтворює буржуазне суспільство на перетині дев’ятнадцятого і двадцятого століть. Як все, зняте на історичну тематику, фільм, якщо знятий з повагою до деталей, повинен гарно дивитися. “Колетт” саме таким і є: його просто приємно дивитися, вловлюючи контури імпресіонізму у паркових пейзажах, сліди арт-деко в буржуазних інтер’єрах, марнославну самовпевненість обивателів у костюмах та манерах. Його приємно і слухати: майстерно стилізована під епоху модерну музика немов під анестезією долає труднощі перекладу звучання минулого часу на аудіальну мову сучасності.

Габріель Колетт була не просто талановитою письменницею, релевантною своєму часу, десь більше, а десь менше талановитою, ніж її сучасники-чоловіки. Вона насамперед була непересічною жінкою, яка значно випередила свій час у демонстрації свободи поведінки, амплітудах епатажів, проявах вільного кохання. Таких і зараз, у наш вседозволений та всімзабезпечений час, невелика меншість, такі і зараз яскравіють в очах обивателів прикрим більмом і розпалюють істерики у інквізиторів моралі.

Кайра Найтлі ідеально вписалася своєю магнетичною зовнішністю та стрімким темпераментом у роль цієї яскравої героїні. Можливо, це навіть одна з кращих її ролей. Чесна, сильна, фатально приваблива жінка – що може бути кращою роллю для великої акторки зі схожим темпераментом. Але це не просто фільм-бенефіс однієї акторки. Весь акторський склад добре збалансований і довершено оркеструє драму, не лише точно відтворюючи минулий, застиглий у передвоєнній гедоністичній нірвані час, але й вживлює філігранною грою давно затихлі пристрасті сильних особистостей у сучасний емоційний простір.

Перед нами блискуче розказана історія проростання вільної жінки через хащі стереотипів, забобон, заздрощів та підступів. Причому історія переможна. А таких перемог ніколи не буває забагато щоб про них не нагадувати – чи колись, чи тепер чи у майбутньому. Адже вже саме життя таких жінок важить інколи більше, аніж їхня творчість. Твори Габріель Колетт на сьогодні дещо призабулись, проте її колоритна та лунка особистість продовжує захоплювати і надихати. Наприкінці свого довгого життя письменниця написала: “Яке прекрасне життя я прожила. Шкода, що зрозуміла це я тільки тепер”. Чим все сказала і собі і нам.

Приходьте! І нехай зростає з вами сила вашої неповторності".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/