У вівторок 26 жовтня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Вош Вестмоленд "Колетт" (Великобританія-США, 2018).

Олег Яськів: "Сьогодні історією про боротьбу жінки за право на власну творчість та свободу у поведінці ніби й не здивуєш європейську публіку, а сучасним жінкам важко відчути суголосність проблем головної героїні, яка жила сто років тому, до їхніх, необтяженими дискримінаціями, турбот. Але насправді це оманливе враження. Адже фільм “Колетт” – це не тільки белетризована сторінка з історії боротьби жінок за право на творчість, авторство та незалежність, яка загалом уже закінчилась їхньою перемогою та досягненням рівності практично у всьому. Ця боротьба насправді слугує лише тлом для промальовування тонкої психології стосунків між чоловіком та жінкою у різних ролях: чоловіка та дружини, чоловіка та коханки, партнера і партнерки.

А оскільки Габріель Колетт – відома французька письменниця, яка жила у першій половині двадцятого сторіччя – то це також відчайдушне занурення у прозору глибочінь літератури: від зображення творчої майстерні автора до обтесування літературних смаків його сучасників.

Колізія реальної історії, покладеної в основу фільму, полягає у тому, що письменником був і чоловік Колетт. Його талант, попри більшу стартову славу, був скромнішим, більше того, він спочатку видавав її романи під своїм іменем. Звісно, що рано чи пізно талановита і незалежна дружина повинна була збунтуватися. Але цей бунт був не стільки грубо руйнівний, як креативний та революційний настільки, що спричинив у свій час мало не ефект хімічної бомби.

Це рідкісний випадок коли англійці зняли фільм про французів без помітних стилістичних відмінностей у смаках і національних кінотрадиціях. Фільм досконало відтворює буржуазне суспільство на перетині дев’ятнадцятого і двадцятого століть. Як все, зняте на історичну тематику, фільм, якщо знятий з повагою до деталей, повинен гарно дивитися. “Колетт” саме таким і є: його просто приємно дивитися, вловлюючи контури імпресіонізму у паркових пейзажах, сліди арт-деко в буржуазних інтер’єрах, марнославну самовпевненість обивателів у костюмах та манерах. Його приємно і слухати: майстерно стилізована під епоху модерну музика немов під анестезією долає труднощі перекладу звучання минулого часу на аудіальну мову сучасності.

Габріель Колетт була не просто талановитою письменницею, релевантною своєму часу, десь більше, а десь менше талановитою, ніж її сучасники-чоловіки. Вона насамперед була непересічною жінкою, яка значно випередила свій час у демонстрації свободи поведінки, амплітудах епатажів, проявах вільного кохання. Таких і зараз, у наш вседозволений та всімзабезпечений час, невелика меншість, такі і зараз яскравіють в очах обивателів прикрим більмом і розпалюють істерики у інквізиторів моралі.

Кайра Найтлі ідеально вписалася своєю магнетичною зовнішністю та стрімким темпераментом у роль цієї яскравої героїні. Можливо, це навіть одна з кращих її ролей. Чесна, сильна, фатально приваблива жінка – що може бути кращою роллю для великої акторки зі схожим темпераментом. Але це не просто фільм-бенефіс однієї акторки. Весь акторський склад добре збалансований і довершено оркеструє драму, не лише точно відтворюючи минулий, застиглий у передвоєнній гедоністичній нірвані час, але й вживлює філігранною грою давно затихлі пристрасті сильних особистостей у сучасний емоційний простір.

Перед нами блискуче розказана історія проростання вільної жінки через хащі стереотипів, забобон, заздрощів та підступів. Причому історія переможна. А таких перемог ніколи не буває забагато щоб про них не нагадувати – чи колись, чи тепер чи у майбутньому. Адже вже саме життя таких жінок важить інколи більше, аніж їхня творчість. Твори Габріель Колетт на сьогодні дещо призабулись, проте її колоритна та лунка особистість продовжує захоплювати і надихати. Наприкінці свого довгого життя письменниця написала: “Яке прекрасне життя я прожила. Шкода, що зрозуміла це я тільки тепер”. Чим все сказала і собі і нам.

Приходьте! І нехай зростає з вами сила вашої неповторності".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

У вересні та жовтні запрошуємо художників взяти участь у пленері "Брамами Кракідал, вулицями історій" для реставрації понад столітньої брами з кам'яниці #10 на вулиці Котлярській.

Сліди часу затирають її красу, деталі втрачаються. Через розміри і масштаб роботи уже третій рік поспіль брама не потрапляє до щасливчиків із черги у програмі співфінансування.

Ініціативна мешканка Роксана Торська і ми, кав'ярня-галерея "Штука" як найближчий сусід, хочемо подужати реставрацію власними силами і з допомогою доброчинців, кому її доля теж небайдужа. Попередній розрахунок кошторису - до 60 тисяч гривень.

Перший крок - пленер, роботи з якого експонуватимуться у "Штуці" в листопаді. Половину коштів з продажів віддаємо авторам, половину - відкладаємо на реставрацію. У кав'ярні авторів чекає смачна кава і підрамники. Готові роботи просимо приносити до 25-го жовтня.

На вікенд гарні прогнози - несподіване тепло, осіннє сонечко і танці жовтого листя на вітрі. А у "Штуці" з кавою та акварельними львівськими краєвидами радість відчувається інтенсивніше. Музичне доповнення:
  • СБ 23/10 - "Let's rock!", за фортепіано Олексій Карпенко;
  • НД 24/10 - романтичні американські хіти у виконанні піаністки Юлії Столярець.
Заходьте в гості, початок концертів о 18:00.

У вівторок 19 жовтня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Мартена Прово "Серафина з Санліса" (Франція, 2008).

Олег Яськів: "Цей фільм отримав несподівано великий успіх у Франції, яку, здавалось би, складно здивувати і самими художниками, і фільмами про них. Але він перший на високому художньому рівні, а не лише мовою документалістики, поставив питання про переоцінку творчості наївних художників, більше того, він перший у новітньому часі здійснив перевідкриття художника.

Поза всім іншим – це стриманий в емоціях, але, як швейцарський годинник, досконало вивірений у деталях портрет епохи. І хоча ця епоха великої респектабельності та великої війни вже відійшла від нас на сто років і багато що мало би призабутись, найкраще з неї продовжує хвилювати і сьогодні: відповідальність перед іншими, пристрасть до роботи, смиренність перед долею. Такою її малюють і герої фільму. А вже його автори, особливо оператор, дарують нам тонізуючий візуальний відбиток того минулого: неспішного у діловій динаміці, соковитого в неурбанізованих пейзажах, графічно контрастного у типажуванні людей.

Ще сто років тому світ не знав про художницю Серафину Луї. Світ знав імпресіоністів, експресіоністів, фовістів, вже нарешті авангардистів легітимізував, але жінка та ще й з народу вміти малювати не мала права. І лише завдяки проникливій уважності до служниці, яку проявив німецько-єврейський колекціонер і критик Вільгельм Уде під час їхнього випадкового знайомства, світ відкрив талановиту художницю. Двоє самотніх людей з діаметральних соціальних верств знайшлися у просторі і часі для рівногідного діалогу про мистецтво і його причини.

Жінка, яка малювала квіти та фрукти – базові речі для європейського натюрморту упродовж століть – раптом промила затерті звичкою очі художніх критиків, спекулянтів від мистецтва і професійних художників і вказала на простий спосіб відображення світу або, що для художниці було тотожним, – спілкування з Богом. Природа, яку ми бачимо у житті або на картинах академістів чи сюрреалістів як багатоликий персонаж нерукотворного, але залежного від людини світу, раптом почала перетворювалася на барвисті мелодійні абстракції, які відштовхувалися від реальності, але зберігали її структурну достовірність.

Незважаючи на роль колекціонера Уде, який окрім Серафини Луї, відкрив світу Пікассо, Брака і ще одного “наїва” Анрі Руссо, хіба що лише фільм Мартена Прово, знятий майже через сто років після їхньої зустрічі, по-справжньому зробив цю художницю вже більше, аніж менше відомою. Сам фільм вартує такої достойної ролі, бо він дійсно добре скроєний. Про минуле, прогавлене кількома поколіннями, можна тільки так і говорити: стримано в емоціях, але уважно в деталях, зі скромним наміром повернути заслужену мисткинею славу хоча б її нащадкам, якщо вже перед самою авторкою ті непоплатно завинили.

Головну і дуже складну роль зіграла Іоланда Моро, не аж така відома і зовсім не найефектніша серед французьких актрис. Але в результаті інші, більш фактурні чи досвідчені актори, їй просто асистували, а потім разом з фестивальною публікою ще й аплодували, коли вона отримувала Сезара. Інші Сезари (яких загалом сім) отримали режисер, сценарист, оператор, композитор, декоратор, костюмер. Тобто, фільм забрав все краще, чим вибаглива і багата на хороше кіно Франція могла нагородити у 2009-ому році. І всі Сезари заслужені.

Тим не менше, Серафина Луї закінчила своє життя набагато гірше, ніж того заслуговувала. Світ погано вчиться справедливості і лише мистецтво інколи вимолює його колективні гріхи. Можливо, її душу заспокоїли ангели, які свого часу переламали її життя надвоє і переконали зайнятись малюванням. Нехай буде так як вона вірила і нехай буде її творчість навіть з тими хто не вірить. А кіно нехай залишається мистецтвом, а не конвеєром фабрикування грошей та стертих смаків. Наприклад, таким як чудесний фільм “Серафина з Санлісу”".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

Одна справа - бачити затишний інтер'єр і каву на фото, цілком інша - прийти на музичний вечір і покуштувати її разом зі смачним сирником. Попереду останні вихідні жовтня у звичайному ритмі. Будемо щасливі, якщо зазирнете до нас хоча б на трошки:
  • ЧТ 14/10 об 11:00 - майстер-клас Тетяни Казанцевої "Живопис на склі", реєстрація - https://bit.ly/3FGOYcb;
  • СБ 16/10 о 18:00 - "Джазові стандарти", за фортепіано Микола Лахман;
  • НД 17/10 о 18:00 - "Українське улюблене", за фортепіано Микола Лахман.
У вівторок 12 жовтня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Клода Соте "Проста історія" (Франція, 1978).

Олег Яськів: "Осінній сум не схожий на важкий лютневий настрій посеред снігового болота чи висушену пустку самотності посеред блідо-жовтого літа. Розкішне макраме кольорових парків та ранкових приморозків змушує підходити ближче до людей, уважніше вслухатися в їхні історії, переставати вірити у радісні фотозвіти у соцмережах і усвідомлювати неперервну поліфонію їхніх історій. Більшість цих історій можна спростити до лаконічних новел або коротких фільмів, які можна не відриваючись прочитати за ранковою кавою або переглянути за один тихий вечір. І ми справді шукаємо такі прості історії, хочемо стати їхніми персонажами, приміряти тягар сильних почуттів і спробувати пройти з ними бодай найкоротший життєвий відрізок.

Перед нами ще один ніжний фільм від майстра отаких осінніх сумних кіноісторій Клода Соте. Іконічно досконала Ромі Шнайдер, яка смиренно несла важкий хрест нещасливих доль своїх героїнь, захоплює не лише бездоганним акторським талантом, але й фатальною симетрією екранних історій зі своєю життєвою долею. Саме така акторка, в очах якої відображений смуток самотніх красунь, а в лініях обличчя – легкодухість їхніх чоловіків, найкраще підходила для ролей у найсильніших фільмах режисера, які розв’язували складні лабіринти стосунків між чоловіком та жінкою, таких як “Дрібниці життя”, “Сезар і Розалі” та нарешті “Проста історія”. Саме за останній з них легендарна франко-німецька акторка отримала заслуженого Сезара, а сам фільм визнали кращим у Франції.

У епіцентрі історії – знову, втім, достатньо прогнозовано, жінка. Вже достатньо зріла, щоб наробити помилок і ще достатньо приваблива, щоби могти дозволити собі зробити нові. Причинами цих помилок є, звичайно, чоловіки – колишній офіційний та новий неофіційний. Втім, героїня майже не сподівається, що чоловіки зрозуміють її складний психологічний стан, раціональні потреби та палітру почуттів. Все, що у неї залишається, – це слабка надія на досягнення свого приватного щастя і безстрашне слідування своїй долі.

Фільм віртуозний у зображенні складних емоційних станів героїв. Спостерігати за ними, розв’язувати ребуси зі складних ситуацій – і цікаво, і повчально. Адже режисер навмисно вибудовує їх такими, щоби можна було легко спроектувати на життя кожного глядача і відірватись від контексту місця-часу. Навіть своєю назвою він повідомляє, що мова йтиме всього лиш про просту історію, хоча, безумовно, сподівається що його глядач не настільки наївний, щоб повірити їй.

Ромі Шнайдер магнетична у ролі жінки, яка закохується у слабших за неї чоловіків. Вона добре усвідомлює, що її розум, інтуїція, здатність кохати та емоційно віддаватися не знайдуть симетрії у дзеркалі цих стосунків. Але природа жінки, потреба любові змушують її рухатися назустріч власному нещастю, залишаючи глядачеві підказки для аналізу та кращого розуміння причин складнодосяжності життєвої гармонії.

Попри таку концентрацію уваги на жінці, аж ніяк не подумайте, що фільм вийшов сентиментальним чи мелодраматичним. Навпаки – це одна з найправдивіших проекцій реального життя, яких коли-небудь бачив кінематограф. Режисеру вдалося просто перенести на екран одну з простих історій, про які ми знаємо або десь чули, але які боїмося прикладати до себе. Здавалось би, всього лиш одну просту історію із мільйонів, але ніхто краще за нього цього ще не зробив. Принаймні у кіно.

Фільм зачаровує тонкими контурами психологічних портретів героїв, хиткою правдою їхніх вчинків, ненав’язливою атмосферою повсякденності і легким сумом, який мов осінній туман, нехотячи полишає квартали старого європейського міста.

Це еталонний зразок справжнього європейського, більше того, справжнього французького кіно, яке хоч і вінтажне за витримкою, але залишається актуальним за ідеями, тому що талант автора і художня цінність твору долають час.

Саме Клод Соте подарував світові новий етап акторського життя Ромі Шнайдер, який перервала її передчасна смерть. Саме він приніс світу її найкращі ролі. І якщо ви хочете зрозуміти, за що кіномани так люблять цю акторку, то фільм “Проста історія” – найкращий аргумент. А якщо хочете насолодитись щемкою ностальгією за утраченими почуттями чи призабутими переживаннями, то цей фільм – найвірніший спосіб повернути їх".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

Щойно обіцяють суворіший карантин, одразу хочеться на каву, виставку, концерт, прем'єру вистави і в музей. Так, ніби можна виспатись про запас. Але ще трохи набратися вражень встигаємо. У вікенд запрошуємо на виставку акварелей Антона Яцика "Капсула часу" і концерти:

  • СБ 9/10 - “Мелодії з кіно”, за фортепіано Олексій Карпенко;
  • НД 10/10 - “Танго і джаз, вибране”, за фортепіано Олексій Карпенко.

Початок о 18:00, резервація столиків — 097 5868195.

У вівторок 5 жовтня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Білле Августа "Дружина художника" (Данія, 2012).

Олег Яськів: "Добре кіно повинно перекладати відповідальність за осмислення фільму на глядача. Його основне завдання – не розважати ідеалізованими героями чи нереальними ситуаціями, а давати приклади життєвих перемог чи поразок, підкреслювати важливість вчинку, силу слова, твердість переконання, енергію любові, міцність дружби або ж, навпаки, нікчемність різного роду підлостей. Добре кіно – це завжди багато запитань і мало відповідей, це завжди складна робота емоцій та розуму.

Фільм “Дружина художника” створений за біографічною книгою данської письменниці Анастасії Арнольд “Страсті Марі” і розповідає про життя дружини відомого данського художника другої половини дев’ятнадцятого сторіччя Северина Кройєра. Художник, попри видатний талант, мав складний характер і навіть страждав на нехай і незначні, але періодичні розлади психіки, чим перетворював життя дружини на нестерпне випробування, в якому іспиту зазнавали головні людські маркери: вірність, почуття, терпіння, милосердя, любов зрештою. Вийти морально непогрішною з такої складної ситуації зовсім непросто, особливо коли відведена тогочасним соціумом роль вірної дружини та уважної матері приглушує прагнення бути художницею та вільною жінкою. Тому звичайно, що в якийсь момент на периферії життя героїні з’являється молодий привабливий композитор, а згодом виникає ще складніша дилема з материнством і ситуація вкрай ускладнюється.

На щастя, це скандинавське кіно, а північноєвропейські режисери вміють давати раду з такими складними сюжетами без западання у двомірні мелодрами та тривіальне моралізаторство.

Фільм знятий Білле Августом, а це для кіноманів багато про що має сказати. Про те, що це буде високоякісна драма, про те, що візуальна картинка буде довершена, а музична атмосфера – досконало припасованою до часу. Білле Август – один з найтитулованіших європейських режисерів, чільний представник старшої генерації скандинавського кіно, найсильнішої данської його гілки. В його руках – дві Золоті Пальмові Гілки та багато інших високих нагород. Його справедливо вважають наступником слави Інгмара Бергмана.

Безумовно, це костюмований фільм, який вражає розкішшю інтер’єрів епохи кінця дев’ятнадцятого-початку двадцятого сторіч, часу, коли модерн уже руйнував усталеність звичаїв та стереотипів, проте буржуазна мораль все ще зв’язувала свободу людини, а особливо жінки. Звичайно, що у цьому фільмі багато живопису, а сама картинка максимально наближена як до духу часу, так і до духу творів художника.

Проте не лише візуальними красотами славний цей фільм, а міцним сценарієм та глибокими діалогами. Діалоги – це головна проблема для кіно, а добрі діалоги – справжня рідкість, причому навіть сучасне кіно не має багато успіхів, що вже говорити про старі, нехай навіть класичні фільми. Уникнути банальностей, смислових порожнин, стерилізації літературної мови в умовах комерціалізації кінематографу, розсіяння очікувань та наростаючої нетерплячості глядацької аудиторії вкрай важко.

У цьому фільмі авторам вдалося, попри драматичну канву, дати багато роздумів про живопис та музику, про інститут сім’ї, про головні риси людяності. Режисер, услід за авторкою роману, не дозволяє собі простих висновків та уникає моралізаторства. Фільм ніби відкривається перед глядачем незагоєними ранами від наелектризованих життєвих ситуацій, несправедливими стражданням жінки та егоїстичними амбіціями її чоловіків, але всі вони, втім, кожен по-своєму прагнуть зберегти любов у собі та любов іншого. Тому любовний трикутник у цьому фільмі стає сценою для поліфонічної та багатовекторної психологічної драми, а любов жінки роздвоється на кохання до чоловіків та прив’язаність до дитини.

Втім, візуально цей фільм розгладжує зморшки від повсякденних турбот: м’яке сонячне світло, витончена гра тінями, досконала мова костюмів, довершена композиція інтер’єрів, і пейзажі, пейзажі на картинах та морському узбережжі, які захоплюють та заспокоюють.

Осінь перед нами та осінь всередині нас. Загортайтеся у пледи і відкривайте цей прекрасний фільм…"

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

Горнятко лате, сирний десерт, добра книжка - і нехай усі справи потерплять! А ще у вікенд — відкриття "Капсула часу", виставка акварелей Антона Яцика і традиційний бонус — чудова музика:
  • СБ 2/10 - “Джазові стандарти”, за фортепіано Микола Лахман;
  • НД 3/10 - лемківські пісні від Лілії Вовк під акомпанемент гітари.
Початок о 18:00, вхід вільний, резервація — 097 5868195.

У жовтні запрошуємо на виставку акварелей Антона Яцика “Капсула часу”. Відкриття з участю автора відбудеться у п'ятницю 1 жовтня о 17:00, вхід вільний.

На виставці представлені роботи 2020-21 років, виконані у техніці акварельного живопису. Ідея з'явилась після незвичного замовлення. До автора звернувся чоловік із Польщі - нащадок емігрантів з України. В нього збереглось чорно-біле фото його мами і дядька, зроблене у Львові 1930-их, але було незрозумілим точне місце їхнього перебування. Натомість він попросив зобразити близьких на тлі впізнаваної частини Львова.

Після занурення в архів давніх львівських світлин і виконаного замовлення цікавість підштовхнула "колоризувати" такі фото у акварелі. Інтерес до перших робіт із серії був відчутним, зрештою вона розрослась до виставки, а назва прийшла сама собою. "Капсула часу" - це лист в майбутнє, зміст якого завжди є таємницею, а його "надсилання" та відкриття супроводжуються радістю та урочистим настроєм.


Про автора

Яцик Антон Романович народився 20 червня 1981 року в смт. Обертин Тлумацького району Івано-Франківської області в сім’ї художника, історика та краєзнавця Романа Яцика. Художник, ілюстратор, гравер. Працює в техніках олійного живопису, акварелі, художнього розпису стін.

Навчався в Коломийському педагогічному коледжі на факультеті «Образотворче мистецтво», який закінчив з відзнакою, та в Інституті культури і мистецтв ПНУ ім. В.Стефаника на факультеті «Образотворче мистецтво». Перші спроби малювати почав у молодших класах під керівництвом Володимира Мондрика і батька Романа. За час навчання в коледжі та інституті продовжував творчість під керівництвом В.Андрушка, М .Ясінського, М.Білоуса, Б.Гладкого, М.Канюса, О.Дяків, Б.Кузіва.

Професійний шлях продовжує також як художник-гравіювальник, дизайнер, вчитель образотворчого мистецтва. Автор художнього оформлення історично-краєзнавчої та дитячої літератури.

Роботи автора знаходяться в приватних колекціях в Україні та за кордоном.

Персональні виставки :

- виставка олійного живопису «Кольорові грані моєї душі», лютий 2019 року, м. Івано-Франківськ, фортечна галерея “Бастіон”;

- виставка акварелі «Подорожуючи містом», травень 2019 року, м. Івано-Франківськ, фортечна галерея “Бастіон”;

- виставка акварелі «Акварельні мандрівки», листопад 2019 року, м. Івано-Франківськ, фортечна галерея “Бастіон”;

- виставка акварелі «Квітковий ноктюрн», червень 2020 року, м. Івано-Франківськ, фортечна галерея “Бастіон”;

- виставка акварелі «Акварельний калейдоскоп» з двох частин, що відбувались паралельно в різних локаціях, серпень-вересень 2021 року , м. Івано-Франківськ, фортечна галерея “Бастіон” і готель “Тавель” у Буковелі.