Попереду довгий вікенд, щоб набратися доброго настрою, а у “Штуці” — нові десерти і концерти щодня. І це однозначно ідеальна пара! Приходьте відпочити, а з музикою о 18:00:
- СБ 21/08 — “Let's rock”, за фортепіано Олексій Карпенко;Резервація столиків — 097 5868195.
У серпні щодня чекаємо вас із повною вітриною десертів і свіжозмеленою кавою на фотовиставку Юліана Дороша, а щонеділі о 18:00 — з доброю музикою:
За фортепіано Орест Наконечний, резервація — 097 5868195.
4 серпня, у середу, о 18:00 радо запрошуємо на виставку кольорових світлин “Яблуневий Спас” фотохудожника і першопрохідця-кінематографіста у Галичині Юліана Дороша. Подія організована у співпраці з Львівським фотомузеєм і проектом “Фотографії старого Львова”. Оглянути експозицію можна щодня до кінця серпня з 10:00 до 19:00, вхід вільний.
У добірці тематичні етнографічні фото, що демонструють святкування Спаса на Гуцульщині.
Про автора
Народився 1909-го року в сім’ї митника Омеляна Дороша та Іванни Крушельницької, сестри письменника і журналіста Антона Крушельницького. Дитинство минуло у с. Копичинцях. На початку 1920-х рр. родина Дорошів переїхала до с. Раковець-на-Дністрі під Городенкою на Івано-Франківщині. Початкову освіту здобував у Станіславівській класичній гімназії, яку закінчив 1927 р.
У гімназії зацікавився технікою, почав робити перші світлини. Став членом «Пласту». Із 1926 р. фотографував різні урочистості, життя пластових таборів, згодом його запросили очолити прес-квартиру «Пласту».
Перебуваючи у центрі пластового життя, Юліан Дорош також захопився туризмом, беручи в експедиції фотоапарат. Результатом цих мандрів став перший аматорський короткометражний фільм «Свято молоді» (1929 р.), знятий у пластовому таборі на Соколі, поблизу Підлютого, однак при першому перегляді стрічку було сконфісковано польською владою.
Дорош був серед ініціаторів створення у Львові Українського фотографічного товариства (УФОТО). Водночас активно продовжував займатися журналістською справою, співпрацював із багатьма львівськими часописами – «Дні», «Життя і Знання», «Українські Вісти», «Назустріч», був співредактором «Неділі».
Під час другої виставки УФОТО він репрезентував свій короткометражний етнографічний фільм «Раковець», відзнятий на відпочинку в Раковці-на-Дністрі влітку 1931 р.
У лютому 1933 р. Ю. Дорош від етнографічного відділу Львівського університету їздив на Гуцульщину, де в околиці Космача, Косова, Жаб’є знімав гуцульські танки. Пізніше кадри з цієї експедиції увійшли до другого етнографічного фільму «Гуцульщина», який у фрагментах знімався на кольорову плівку.
У травні 1933 р. УФОТО розпочало видавати фаховий часопис для фотолюбителів «Світло й Тінь» – Ю. Дорош став одним із редакторів новозаснованого видання, вміщуючи на його шпальтах чимало статей із проблем фото- і кіномистецтва.
Окрім фотовиставок, важливе місце у житті Ю. Дороша посів кінематограф. 1936 р. йому вдалося привернути увагу української кооперації до проблем кіновиробництва, відтак за фінансової підтримки Ревізійного союзу українських кооператив створив підприємство «Фотофільм» і розпочав роботу над рекламним двогодинним художнім фільмом про кооперативний рух «До добра і краси» за сценарієм Романа Купчинського та Василя Софроніва-Левицького. Стрічка вийшла на екрани у листопаді 1938 р.
Одночасно з роботою над фільмом «До добра і краси» Юліан Дорош працював над створенням «короткометражовиків». Фірма «Фотофільм» під його керівництвом зняла такі стрічки: «Весілля на Покутті», «День молоді Рідної школи», «Йордан у Львові», «Виставка АНУМ» та ін. Також у липні 1938 р. він зняв фільм про похорони командувача Української галицької армії генерала Мирона Тарнавського.
Того ж року митця запросили знімати археологічні розкопки у княжому Галичі (Крилосі) під керівництвом Ярослава Пастернака, а вже на початку 1939 р. режисер взявся до зйомок нової кольорової ігрової стрічки під робочою назвою «Крилос» з життя України-Руси ХІІ ст. Однак далекосяжним планам режисера зашкодила війна – роботу над стрічкою було припинено.
За підтримкою колег з Музею етнографії та художнього промислу Юліан Дорош відкрив 1957 р. першу персональну виставку етнографічного фото.
У 1960-х рр. Ю. Дорош знімав етнографічні сюжети для львівської студії телебачення. 1966 р. перейшов працювати в Центральний державний історичний архів у Львові. Там, маючи доступ до кінотехніки, відзняв ще один кінофільм «Народні майстри Гуцульщини».
Тривалий час працював з науковими співробітниками Львівського музею українського мистецтва. 1977 р. познайомився із о. Володимиром Яремою (згодом – патріархом Української автокефальної православної церкви Димитрієм), з яким провадив роботу з фотофіксації церков та народної меморіальної кам’яної скульптури Західної України. Останній виїзд на фотофіксацію печерних святилищ у Страдчі та Фійній здійснив у травні 1982 р., а вже за два місяці серце Юліана Дороша зупинилося.
У четвер 15 липня о 18:00 кав’ярня-галерея «Штука» запрошує на лекцію “Поміж шахт, пампасів, прерій: українські церкви в Новому світі” релігієзнавця Тараса Гринчишина. Для участі необхідна реєстрація до 18:00 середи 14 липня — https://bit.ly/2UA1iru.
Як доповнення до фотовиставки Устини Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”, що демонструється в "Штуці" з 5 по 31 липня, пропонуємо долучитися до розмови про географію українських поселень у Канаді, США, Бразилії та Аргентині. Також обговоримо історію та статистику релігійного життя українців у діаспорі. Розповідь ілюструватиметься детальними мапами.
Подія відбудеться за мінімальної кількості слухачів з восьми осіб.
Довгий час перебуваючи під тривалим впливом Бергмана, американський режисер, втім, намагався творчо дискутувати зі шведом, створюючи власні репліки найкращих фільмів класика. Цей фільм можна було б розглядати як парафраз “Сцени з подружнього життя”, але у Аллена вийшло насправді зовсім інше, не менш унікальне кіно – живіше, іронічніше, всеохопніше, актуальніше.
Цей фільм повертає нас в улюблені алленівські координати: мешканці висотних кварталів улюбленого Нью-Йорка, успішні американці, зрілі подружні пари, які переживають кризу стосунків і першою на жертвенний вівтар, який мав би змінити їхні життя, кладуть цінність свого тривалого сімейного життя. Саме екзистенційні блукання двох подружніх пар, які вирішили розлучитися і змінити свої життя, складають сценарний візерунок цього іронічно-інтелектуального шедевру.
Для непосвячених у кінематограф Вуді Аллена надмірна кількість діалогів може викликати втому і розсіяння уваги, проте ті, хто знайомі з творчим стилем майстра, навпаки отримають максимальну насолоду. Герої справді багато говорять, фактично уся сценарна дія формується їхніми діалогами і це справді “слуховий” фільм, проте дивовижним чином саме оці “розмови про головне”, оця тонка іронія, яка пробігає усіма закутинами людської природи, і складають головну інтригу фільму.
Режисеру вдалося зачепити найважливіші теми, які хвилюють сучасну людину і стосуються природи кохання, подружніх обов’язків, вільних стосунків, життєвих орієнтирів, поведінкових стереотипів, романтичних ілюзій. Тому уважний глядач, який здатний проектувати екранні наративи на власне життя, не залишиться байдужим, оскільки практично для кожного фільм стане сеансом персональної психотерапії.
Приємно, що незмінно прекрасний акторський ансамбль, залишається авторським брендом фільмів Аллена вже упродовж майже п’ятдесяти років. І у цьому фільмі, окрім самого режисера, грають Джуді Девіс, Ліам Нісон, Міа Ферроу, Джуліет Льюіс, а також відомий режисер Сідні Поллак.
“Любов – це буфер проти самотності” – приходять до висновків головні
герої цього фільму. Думаю, що більшість з нас з цим погодяться. Головне –
не забувати про це".
Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/
У вівторок 6 липня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Оле Крістіана Мадсена "Суперкласико" (Данія, 2011).
Олег Яськів: "Легке, немов сухе вино, це кіно витримане на особливому скандинавському гуморі та притаманній данській кіношколі чесності.
Фільм тонким грифелем описує карту доріг подружнього життя і становлення сучасної людини. Сценарій розповідає про пригоди данського виноторговця, від якого після сімнадцяти років подружнього життя пішла дружина і який щоби повернути своє життя в стабільну колію та врятувати шлюб вирушає разом зі своїм шістнадцятирічним сином до Аргентини, де в той час відбувається суперклассіко - матч між головними футбольними командами Бока Хуніорс та Рівер Плейт, а його дружина якраз вимагає завершити процес розлучення.
У фільмі, окрім сердечних пристрастей дорослих та молодих, ви знайдете багато розмов про вино і про футбол, багато танго та глибоких розмов "про життя" з випадковими людьми. І звичайно, у ньому багато прекрасного Буенос-Айреса, який є чи не головним персонажем фільму.
Прекрасні діалоги, легка музика, яскраві персонажі, динамічна камера створюють особливий емоційний настрій фільму, який так пасує до літа.
Тому кожен хто любить вино, футбол, танго, кохання - знайде свою радість. Адже Аргентина - країна, де люблять футбол, роблять хороше вино і танцюють танго. Цього всього, окрім данської екзистенційності і хорошого гумору, у фільмі більш, ніж достатньо.
Отака жанрова легкість дозволяє, не провалюючись у моралізаторство та стереотипи, підіймати серйозні філософські теми, запрошувати глядача до спільних роздумів про смисл життя, призначення сім'ї, перше кохання, чари мегаполісів, любов до виноробства і шаленство від футболу.
Тому щасливий фінал цієї історії - найбільш справедливий, тому він намагається поцілити у саме серце сучасної людини.
"Суперкласико" - якраз те, що потрібно кіноману під час літньої спеки та чемпіонату з футболу".
SuperClásico, Ole Christian Madsen, 2011
Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/