У суботу 8 травня о 18:00 запрошуємо на “Фортепіанний мінімалізм” від Олексія Карпенка. Резервація — 097 5868195.

Програма:

- Philip Glass - "Metamorphosis" 1-5;
- Philip Glass - "Mad Rush";
- Ludovico Einaudi - "Una mattina";
- Ludovico Einaudi - "Elegy for the Arctic";
- Yiruma - "Kiss the rain".

З 1 травня запрошуємо на шосту персональну виставку Оксани Давидюк у Львові “Молекулярне Воскресіння”. Оглянути експозицію можна щодня з 10:00 до 19:00 до кінця місяця, вхід вільний.

Оксана Давидюк розгортає у своїх роботах розповідь про диво життя, Божу силу і досконалість його творіння. Завдяки художній і теологічній освіті, постійному зануренню в молитву, бачимо образи з багатою і складною композицією, вивершеними деталями і глибоким змістом.

Нова виставка виросла з текcтів Святого Письма — 37 глави книги пророка Єзикіїля, 5 і 6 глави Євангелія від Йоана, - і фактично, ілюструє пророцтво воскресіння: “Рука Господня була на мені, і вивів мене Господь у дусі й поклав мене серед долини; долина ж та була повна костей. Обвів він мене навкруги них, і ось було їх дуже багато по долині, і всі вони були пресухі. І промовив до мене: "Сину чоловічий! Чи оживуть ці кості?" Я відповів: "Господи Боже, ти знаєш". Тоді сказав до мене: «Проречи над цими кістками й скажи до них: Ви, сухі кістки, слухайте слово Господнє! Так говорить Господь Бог до цих костей: Ось я введу в вас дух, і ви знов оживете. Я обкладу вас жилами, ви поростете тілом, я вкрию вас шкірою, вкладу в вас дух, і знову оживете, і зрозумієте, що я – Господь». Я прорік, як мені було наказано; і як я пророкував, виник шум, і ось настав рух, і кістка до кістки стала наближатись. Глянув я - як ось на них жили, і поросли вони тілом, а зверху вкрила їх шкіра, та не було в них духу. І він сказав до мене: "Проречи до духу, проречи, сину чоловічий, і скажи до духу: Так говорить Господь Бог: Із чотирьох вітрів прийди духу, та й подихни на оцих повбиваних, щоб вони ожили." І я прорік, як він заповів мені; і ввійшов до них дух, і вони ожили та повставали на ноги - сила-силенна люду..."

Оксана Давидюк народилась у 1968 р. У 1987 р. закінчила відділення художнього розпису Львівського училища прикладного мистецтва ім.І.Труша. На становлення художниці вплинула тісна творча дружба з Карлом Звіринським з 1983 до 1996 року.

Роботи експонувались на персональних виставках у Астані (Казахстані), Москві, Києві (Державний музей декоративного українського мистецтва), Рівному (галерея «Євро-Арт»), Луцьку (Галерея мистецтв Волині), Самборі (Історико-етнографічний музей «Бойківщина») і п'ять разів – у рідному Львові (В музеї етнографії та народного промислу, в Музеї історії релігії , у Львівському Палаці Мистецтв).

У червні 2019 року відбулась велика персональна виставка “Торжество православ'я або шлях додому” у Черкаському художньому музеї. Мала прокотитись великими містами усієї України, проте карантин поставив намір на паузу.

У неділю 14 березня з 11:00 кав’ярня-галерея «Штука» запрошує взяти участь у майстер-класі «Живопис на склі» художниці Тетяни Казанцевої. Тривалість – від трьох годин, ціна – 200 і 230 гривень (для рамки А5 і А4 відповідно), кількість учасників обмежена 12 особами. Для розрахунку потреби у матеріалах просимо про передоплату в кав’ярні або безготівково, реквізити у реєстраційній формі — http://bit.ly/2QSZAxp.

У колекції зразків — вишукані роботи сецесійних художників. Робота виконується у форматі А4 або А5 (скло, дерев'яна рама, туш, акрилові фарби, срібна та золота фольга) та не потребує додаткового оформлення. Взяти участь у майстер-класі та виконати гарну якісну роботу може кожен, незалежно від здібності до малювання, що обумовлено технікою виготовлення, зокрема копіюванням рисунку через скло.

Олег Яськів: "Коли ми говоримо про те чого людині бракує, то у першу чергу згадуємо кохання. Чи любов – якщо простягнути його розуміння трохи глибше та ширше від кореневих чуттєвих емоцій. Проте більшості з нас бракує насправді іншого почуття, яке скромно чекає своєї черги поки ми б’ємося «за правилами і без» за своє право на інтимне щастя. Дружба. Вона, немов коханка з чужих кольорових снів, невблаганно вислизає з кожним роком нашого життя, з кожним порухом висхідної або низхідної кар’єри, маскуючись то справами, то втомою, то відстанями чи інтересами. І якщо у втраті кохання ще інколи можна звинувачувати і себе, то відповідальність за втрату дружби – майже завжди покладається якщо не на інших, то на невблаганних мойр долі.

Аргентинський режисер Гастон Дюпра уже не вперше досліджує взаємини художника з зовнішнім світом у своїх фільмах. Схожу тему від підіймав і у попередньому фільмі «Почесний громадянин» (2016). Проте у «Шедеврі» він, схоже, досягнув цілковитої стилістичної та смислової гармонії, створивши елегантну драму про дружбу і мистецтво, речі, які достатньо складно поєднуються в реальності.

Це історія про двох друзів – художника та галериста – стосунки яких між собою та зі світом переживають серйозну кризу. Художник все більше віддаляється від світу, демонструючи агресію та несприйняття гламурних правил світського життя, тоді як його товариш, втрачаючи прибутки і свого друга, намагається знайти вихід з цієї ситуації. Це буде вельми нестандартний вихід, але цілком в дусі правил життя світу мистецтва. Адже це тільки здається, що цей світ живе за своїми бездоганними правилами, де мотивації та ґратуляції такі ж щирі, як зміст самих творів, а митці – суцільні моральні авторитети. Світ мистецтва поза виставками та музеями сповнений натхнення і розчарувань, злетів і падінь, майже так само, якщо не більше, ніж інші сфери людської діяльності.

Режисеру вдалося не перетворити свій фільм ані на моралізаторську кантилену про митця, якого не розуміють, ані на гламурну мелодраму з життя богеми. Перед нами майже комедія, в якій за кожним жартом, за кожною мізансценою обставин вчувається правдиве око і слово режисера, який повертає світ мистецтва у контекст повсякденності, знімає з нього вершки елітарності та досконалості, оголюючи беззахисні душі, надламані характери, приховані трагедії та замовчуваний екзистенційний відчай такого привабливого, здавалось би, світу мистецтва.

Заявлений комедією, фільм місцями більше схожий на сатиру на світ сучасного мистецтва. Він і справді висміює сучасні реалії, проте підіймає значно більший пласт запитань. Розпочинаючись як комедія, фільм поступово перетворюється на філософську драму про самотність, старіння, зрештою, про справжню дружбу, якої нам так часто бракує. Така поліжанровість – вдалий вибір, але й непроста задача для режисера, адже простим гепі-ендом у такому випадку навряд чи можна обмежитися.

Аргентинський кінематограф нечасто, але послідовно продовжує утверджуватися у прем’єр-лізі кінематографічних націй. Поряд з Хосе Кампанеллою, який приніс країні Оскара, з’являються інші режисери, що здобувають симпатії критиків та широкої глядацької аудиторії. Віддаленість країни від основних політичних і культурних подій світу, схоже, йде їй на руку, адже добре і погане краще розглядати на відстані. Залишаючись найбільш європейською за ментальністю на своєму континенті, Аргентина у той же час зберігає «свіже око» на головні вади сучасної цивілізації, до якої, завдяки добрій літературі і кінематографу зараховує і себе. Відтак, вже давно цю країну можна сміливо асоційовувати не лише з найкращими стейками, опоетизованими Боргесом гаучо, легендарними футболістами, кортасарівським «загубленим поколінням», музикою П’яцолли чи елегантними майстрами танго, але також і хорошими фільмами.

Усі аспекти «Шедевру» майстерно скоординовані для того щоби грати почуттями глядача: і яскраві кольори, і прекрасні пейзажі аргентинських провінцій, і красива музика, і експресивна акторська гра. А ще добрий фільм повинен дивитися легко, навіть якщо й підіймає нелегкі теми. Надто серйозний режисер без почуття гумору ніколи не досягне своїх цілей. Схоже, що Гастон Дюпра це добре розуміє. Нам залишається лише слідкувати за його наступними роботами, маючи всі підстави чекати на неодмінно хороше кіно".

Mi obra maestra, Gastón Duprat, 2018

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/