В колекції зразків — вишукані роботи сецесійних художників. Робота виконується у форматі А5 (скло, дерев'яна рама, туш, акрилові фарби, срібна та золота фольга) та не потребує додаткового оформлення. Взяти участь у майстер-класі та виконати гарну якісну роботу може кожен, незалежно від здібності до малювання, що обумовлено технікою виготовлення, зокрема копіюванням рисунку через скло.

Олег Яськів: "Франсуа Озон – один з кращих друзів жінок у кінематографі. З перших фільмів він став на їхню сторону, ніби підкреслюючи, що з жіночим характером працювати цікавіше. Звісно, все набагато складніше і в подальшому Озон виявить віртуозність у психологічному портретуванні як жінок, так і чоловіків. Але не випадково найяскравіший, п’ятирічний період його творчості (2000-2004) розпочинається саме з повернення на екрани Шарлотти Ремплінг у його фільмі “Під піском”. Вже пізніше вийдуть “8 жінок”, іронічний детективний мюзикл, який зробить його мегапопулярним у світі, створивши несправедливу аберацію у сприйнятті його творчості і приховавши у тінь сильніші його роботи (як от “Басейн”, “5х2”, “У будинку”, “Франц”). Але в усякому разі саме після “Під піском” ніхто вже не сумнівався, що кіносвіт отримав талановитого режисера, який задаватиме орієнтири психологічного європейського кіно на ближчі десятиліття.

Попри стриманий в емоціях, але непомильно хороший естетичний смак фільм підштовхує до інтелектуального діалогу. В Озона мало фільмів, які показово інтелектуальні. Тематично він, здається, що свідомо уникає гучних сенсів, які неминуче закінчуються спрощеними деклараціями і швидкозатухаючими ефектами. Винятком є хіба що його передостанній фільм “З волі Божої” (2019), але то вже інша історія, покликана новим часом, який встиг суттєво відбігти від початку тисячоліття, коли творилися “Під піском” та інші шедеври. Тим не менше, навіть камерний “Під піском” обдарований шармом інтелектуальності, який немов стійкі парфуми, вчувається у життєвих просторах персонажів. Поодинокі, але влучні цитати, короткі фрагменти музичної класики, книги вздовж стін – немов легкі доторки коханців збуджують гостроту почуттів.

“Під піском” – тонкий психологічний фільм, в лабіринті пристрастей якого краще почуватимуться жінки, ніж чоловіки, оскільки для останніх він лише привідкриває завісу одвічної таємниці, яка першим знайома одвіку. Більше того, режисер розкриває анатомію зрілої жінки, яка знає вагу почуттів.

У центрі уваги жінка, яка шукає свою ідентичність у любові до втраченого чоловіка. Озон вдало усуває чоловіка з авансцени, натомість залишає жінку наодинці зі своєю самотністю, прихованими фантазіями, стримуваними почуттями. Вона уявно проходить усі кола спокус, на які не наважувалась раніше, щоби визначитися зі своїм майбутнім.

Фільм розповідає про жінку, у якої раптово зникає чоловік (імовірно, що гине) і яка вчиться жити без нього, водночас не до кінця приймаючи його смерть. Зрештою і сам чоловік у містичний спосіб залишається поруч з дружиною, і вони продовжують спілкуватися, радитися, любити один одного. Сюжет виглядає фантасмагоричним лише на перший погляд. Насправді такий прийом дозволяє найкраще наблизитись до жінки і навіть проникнути у її підсвідоме.

Можна по різному сприймати цілісність фільму. Для когось він проявиться як медитація про жіночу вірність та природу кохання. Інші сприймуть фільм як портрет жінки у її незбагненній цілісності та багатозначності. Хтось як ліричну капітуляцію чоловіка у намаганні зрозуміти жінку. Або як складну шахову партію правильних і неправильних кроків, у якій жінка блукає поміж тіней його дружини і його матері, приміряє штучні ролі чужої коханки, вимірює дружбу подруги. Тихий пульс думок героїні відлунюється у кожному кадрі і складає первісний шар звукового оформлення фільму. Саме тому мовчання відіграє таку важливу роль у фільмі.

Другим шаром, який обволікає сценарій, стає дивовижно толерантний музичний супровід, який комбінує незабутню тріп-хопову “Undenied” британців Portishead, класиків-слов’ян Дворжака та Шопена з прекрасною оригінальною симфонічною музикою француза Філіпа Ромбі ще й приправляючи атмосферу шармом французького шансону.

Нарешті третя бездоганна риса фільму – блискуча, майже непомітна у майстерності операторська робота, яка делікатно підкреслює інтимні акценти сценарію і вторує загальному, спокійному, немов приморський блюз, настрою фільму, з його розповідями про приховане, підсвідоме, невисловлене переважно устами та думками жінок.

Для британки Шарлотти Ремплінг роль у цьому фільмі стала однією з кращих у довгій кар’єрі та повернула їй втрачену впевненість та заслужене місце однієї з кращих на континенті. Своєю прекрасною грою акторка віддячила режисеру за можливість повернутися у французьке кіно і зніметься згодом ще у трьох його фільмах.

Одна з причин безкомпромісної легкості фільмів Озона ховається у тому, що режисер добре відчуває кінематографічний час. Його переважно короткі фільми ніколи не бувають карколомно стрімкими, не ковтають важливі пласти історій, не згортають складні психологізми у легкі, немов попкорн, штампи. Ви проживаєте його час відчуваючи значущість кожного кадру, а потім ще довго, значно довше, ніж сам фільм, роздумуєте над його сенсами. А щось від його фільмів таки залишається з вами назавжди щоби, немов задавнена скалка, нагадувати про примарність щастя та облудність солодкавих казочок про щасливі фінали.

Не сумніваюсь, що тихий, немов осінній день, фільм “Під піском”, стане найкращим співрозмовником для вечора на самоті або ж в інтимній близькості двох".

Звучатиме класика - Джордж Ґершвін, Дюк Еллінґтон, Луї Армстронґ та інші. Початок о 18:00, для резервації — 0975868195

Олег Яськів: "Ніколи не пізно – повторюємо собі на роздоріжжях шансів; коли обвітрюємося ароматом чужого щастя або ж стрибаємо з новою пригодою у невідомість. Ніколи не пізно розпочати чи завершити, сказати “так” або відповісти “ні”, вчинити добро і відмовитись від зла. Ми завжди своєчасні коли приймаємо рішення, ми завжди виправдані, коли наважуємось бути щасливими…

“Італійська для початківців” – така спокуслива та ідіоматична назва прекрасного данського фільму. Вона, окрім прямого натяку (на мовні курси), слугує також кодом для розуміння прихованого, але головного сенсу фільму: “Італійська” як мова любові (Петрарки та Данте) “для початківців” у ній, тобто немов перші уроки мови любові для тих, кому не поталанило її вивчити.

Цей простий і непростий водночас фільм немов розрізає завісу дійсності і дозволяє заглянути нам за лаштунки чужих життів. Життів, у яких на перший погляд немає нічого особливого. І навіть на другий погляд його герої виглядають цілком звичайними людьми, навіть здаються аутсайдерами, яких багато хто з марнославців цурався би. Ці герої, як і наші сусіди, друзі чи родичі, зазнають поразок: у роботі, у коханні, у реалізації, у здоров’ї. Але головне правило нашого життя – а це summa summarum тисячолітньої філософії та культури – у тому, що кожен має мати право на щастя і сильніший чи удатливіший повинен допомагати потребуючим. Адже зробити щасливою людину, навіть у малому – складне завдання високої ціни, відгукнутися на самотність ближнього – вчинок, доступний не кожному.

“Італійська для початківців” – фільм про маленькі щастя, про які, переконаний, мріє кожен, навіть якщо й не зізнається у цьому. Його герої – самотні аутсайдери – які зближуються у вивченні італійської мови. Мови любові, поезії, мистецтва, яка й стає ніби провідним середовищем для теплих рятівних стосунків, які утворюються між ними. Герої ці і виглядають немов непрофесійні актори – не особливо красиві, не зовсім впевнені у собі, не бездоганно нафарбовані і не вишукано одягнуті. Перед нами у темпоритмі майже реального життя – з його неминучими провисаннями у динаміці, з тупцюванням у гостроті сюжетів – розвиваються кілька перехресних історій кохання і надії, які щасливо завершуються на каналах невмирущо прекрасної Венеції. Можливо, саме через таку довірливу наївність сюжету, відверту добродушність мотивацій героїв, свідомо майже казково-ванільний сценарій, фільм викликає симпатії та роздає тепло. Такі собі маленькі кванти енергії любові та щасливих фіналів, про які мріється з дитинства і від яких не відмовляться навіть найсуворіші кінокритики або ж філософи-мізантропи.

Фільм “Італійська для початківців” знятий в рамках програми та естететики культурного маніфесту “Догма 95”, з яким кінематографічна Європа (вірніше скандинавська її частина) увійшла у нове століття. Проте цей фільм (який вийшов під номером 12) значно пом’якшує жорсткі правила Догми. Відмовляється від її революційного радикалізму, ніби переконуючи, що революційні ідеї завжди перебільшені, а тому не вірні. З іншого боку, головні атрибути ніби й залишаються: реалістичний сюжет, близькі до документальних кадри, вільна камера, мінімум спецефектів, “живий звук” без музики, малий бюджет, – але сам фільм виявляється більше розвернутим обличчям до глядача, аніж до цехової дисципліни режисерів. Тому на відміну від попередніх фільмів Догми, похмурих та песимістичних, цей фільм вийшов світлим та оптимістичним.

А ще режисерці Лоне Шерфіг вдалося приховати серед суворих правил “догматизму” добрий гумор, який уважний глядач обов’язково “прочитає та прийме”. Фактично фільм можна назвати романтичною комедією, як би його залюбки прозвали любителі красивих штампів і це буде близько до правди. Хтось назве це побутовою драмою і “пропустить” гумор, але й він не буде розчарованим.

Недаремно цей свідомо малобюджетний, з жанровою заплутаністю фільм став одним з найбільш комерційно успішних фільмів в історії скандинавського кіно, був висунутий від Данії на Оскар, отримав два призи на Берлінале та кілька інших престижних нагород, тобто своїм публічним ефектом значно перевершив наміри ідеологів Догми.

Від самого початку було зрозуміло, що “Догма-95” неминуче припинить своє існування, ніхто насправді не уявляв її як тривале кінематографічне явище. Але вона стала хорошою школою людяності для режисерів, надовго відбивши у них бажання знімати щось абстрактне, “артхаузне”, відірване від людських потреб кіно і водночас показавши решті світу, особливо великим національним кіноіндустріям, що глядацького успіху можна досягати і без залучення захмарних бюджетів, глянцевих зірок, кон’юнктурних сюжетів, тобто всього чим хибує і до сьогодні комерційне кіно по обидва боки океану. Кращі з тих, хто продовжив знімати, стали авторами пронизливих психологічних фільмів, які виявились суголосними кожній сучасній людині з її приватними і суспільними проблемами. І Ларс Трієр, і Лукас Мудіссон, і Томас Вінтерберг, і Сюзан Біер, та й сама Лоне Шерфіг залишились представниками європейської лінії реалістичного кінематографу, подарувавши нам пригоршню чесних і достойних фільмів".