У вівторок 19 квітня о 18:30 кав'ярня "Штука" та Кіноклуб Олега Яськіва запрошують на перегляд та обговорення фільму Мартті Гелде «Під бічним вітром» (Естонія, 2014).

Такі історії не забуваються. Вони продовжують жити власним життям, заплітаючись у нічних розмовах, ховаючись у зірваних квітах, відлунюючись коридорами холодних музеїв. Вони – як сито – очищають душу від сумнівів та марнотливої суєти. Вони повертають людині відчуття неповторності та вдячності. Такі історії – це завжди далекі прекрасні мелодії, віднесені від траєкторії нашого життя кудись до горизонту бічним вітром пам’яті.

Неймовірний за глибиною і довершений естетично фільм молодого естонського режисера Мартті Гейде розірве вашу українську душу і прив’яже минуле до сьогодення. Історія в листах – молодої жінки, матері та дружини, депортованої до Сибіру, – не просто історичний документ. Ці листи були написані її чоловікові, теж репресованому, без надії на зустріч, але з величезною вірою. Тому це не лише високохудожня проза про свободу душі, але й портрет справжньої Жінки та документальне свідчення справжньої сили кохання. Такого, про яке мріють.

Те, що фільм створений маленькою і “некінематографічною” Естонією, не повинно вводити вас в оману. Ця країна у кіно досягла більшого, ніж наша велика, але пошматована батьківщина. Режисер працював над дебютним фільмом декілька років і створив шедевр, який переконав світ і отримав одразу кілька головних нагород на міжнародних фестивалях.

Фільм, який присвячений пам’яті сотень тисяч репресованих і депортованих радянською владою мешканців прибалтійських країн, насправді значно ширший у задумі. Це мелодія втрачених душ, написана їхнім життям для наступних поколінь вільних людей. Це також прекрасна історія кохання і вірності. Це приклад мужності слабких і слабкості сильних. Це, зрештою, дорога до храму, якою ми наближаємося перед Великоднем. Хто як не українці зможуть краще пережити серцем цей фільм? Хто як не ми, підпишеться під кожним словом і кожним кадром?

Ми недаремно дивимося цей фільм у передсвяткові дні. Мені хочеться, щоб кіно як мистецтво розширило перед вами браму сприйняття іншого світу – мужності, любові, віри – і тим самим краще підготувало душу до розмови з сумлінням і Богом.