У вівторок 5 червня о 18:30 кав'ярня "Штука" та Кіноклуб Олега Яськіва запрошують на перегляд та обговорення фільму Даніеля Отея «Донька» (Франція, 2011).

Літо завжди приходить вперше… Тому що знову, як вперше, хочеться скинути втому у холодну воду лісових струмків, віддати думки польовому вітру, повернути обличчя до вічного сонця. І слухати бурмотіння снів, залишених десь у дитинстві. Хочеться забути кривди, бо де їхнє місце у цьому спокої фарб. Хочеться зустрічати добрих людей, бо хіба можна бути іншим у полудневому затінку дерев. Хочеться впустити такий настрій через проекцію справжнього мистецтва, яке, загорнуте у форму книги або фільму, стане весільною брамою нашого входження у літо.

Фільм «Донька» прийшов до нас немов з іншого або ж призабутого світу. Він таки дійсно інший – світлий, немов сни; добрий, немов спогади. У такий світ хочеться повертатись – щоб слухати прекрасну музику, слухати досконалі діалоги або ж просто насолоджуватись яскравими фарбами літнього Провансу.

Схоже, що великий французький актор Даніель Отей, насправді сентиментальний і романтичний чоловік, а все розмаїття його акторських ролей – лише як французький модельний одяг, який приховує душу наївного добряка. Адже для свого режисерського дебюту він обрав саме екранізацію дуже пастельного сценарію кінорежисера та драматурга Марселя Паньоля.

Це для нас, сторонніх до французької культури, у кращому випадку вихованих на рафінованій французькій класиці Дюма, Верна, Гюго, Пруста або ж Камю, а в гіршому – на солодкавих мелодрамах про Анжеліку,  незвичним здається літературний вибір Отея. Але після цього фільму розумієш чому драматурга і кінорежисера Марселя Паньоля так люблять у Франції. Це велике відкриття для нас, що окрім експортних класиків для себе французи приберігають найулюбленіших. Зовсім як з гламурним, але конвеєрним коньяком на експорт і автентичним, все ще «ручним» арманьяком для себе. Навіть для мене виявилося несподіванкою, що величезною любов’ю найбільш літературної нації у світі користуються п’єси Марселя Паньоля та його ж фільми.

Слава Паньоля як кінорежисера припала на 30-50-і роки минуло століття, коли він поставив декілька успішних фільмів, очолював журі Канського кінофестивалю, а пізніше написав кілька автобіографічних романів. Його творчість стала одним з проявів «французької душі» у кіно – з її душевністю, моральністю, любов’ю до простих стосунків. Певною мірою, Марсель Паньоль задав орієнтири для творення образу того “особливого французького кіно”, яке багато з нас люблять сьогодні.

Через майже півстоліття французи перезняли або ж екранізували більшість сценаріїв та спогадів митця. Фільм Даніеля Отея «Донька землекопа» – мабуть, найкращий серед грона цих хороших фільмів. Він сприймається не стільки як римейк, скільки як посвячення Майстру, яким вважають Марселя Паньоля французькі кінозірки.

Фільм переносить нас в ідилічну передвоєнну Францію. Це історія першої любові молодої дівчини, доньки копача криниць, доброго, багатодітного вдівця, до блискучого льотчика з родини заможних промисловців. Наслідки такої пристрасті нагадують класичні літературні сюжети, в чомусь навіть і українських письменників.

Проте буколічна ідилія пейзажів Провансу, знятих, до речі, на плівку Fuji – через що картинка вражає забутою у теперішню добу комп’ютерних технологій м’якістю – лише відтінює драматичний розвиток сюжету. Поступово контурно проявляються характери героїв, наростають пристрасті, вириваються з-під контролю благопристойності манери і соціальні стереотипи. Добре і лихе в людині і між людьми починають свою одвічну боротьбу. І фільм стає справжньою драмою. Драмою конфліктів між батьками і дітьми, багатими і бідними, вірністю і забуттям, смиренністю і надією.

І навіть попри нелегковажний, хоч і цікавий сюжет, фільм залишає неймовірне відчуття літнього затишку. Навіть те, що може здатися дещо наївним у фільмі, сприймається як навмисний прийом режисерського стилю для того щоб повернути спокій у наші розхвильовані серця. Така собі дієва терапія барвами, звуками, ідеями.

Тож спробуйте. Приходьте на справжнє, з тривалим терпкувато-освіжаючим післясмаком, немов білі вина Провансу, французьке кіно…

Олег Яськів

La fille du puisatier, Daniel Auteuil, 2011

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/