Олег Яськів: "«У кожної людини два обличчя. Одне – для оточуючих, для вулиці, для роботи. Прийнято, щоби це було обличчя енергійної людини, якій от-от пощастить. Але справжнє обличчя інше…

…Працюючи над Декалогом ми багато думали що таке добро і зло, брехня та правда, порядність та непорядність.

…Існує певна абсолютна точка відліку для таких людей як я – слабких, тих що шукають і не знаходять відповідей, і нею є Бог.

…Поняття гріха пов’язано з тією «останньою інстанцією», яку часто називають Богом. Але є й інше відчуття гріха – гріх по відношенню до самого себе. Для мене це дуже важливо…».

Найкращою увертюрою до тексту про фільми Кшиштофа Кисльовського є його ж власні слова. Вони задають правильний настрій для сприйняття його фільмів. Адже Кшиштоф Кисльовський належить до тих митців, для яких творчість є відображенням духовної біографії. Такі автори – відкриті і вразливі, відповідальні і самокритичні. А якщо стають кінорежисерами, тоді їхнє кіно перетворюється на лабораторію для досліджень людського буття.

Незважаючи на міжнародну славу останньої, вже французької трилогії «Три кольори: синій, білий, червоний», як режисер найвищого калібру Кисльовський відбувся своїм попереднім opus dei – «Декалогом», циклом з десяти фільмів, кожен з яких був незалежною моральною історією, об’єднаною хіба що філософією його авторів. Те, що творчість Кисльовського не класичне авторське кіно, залежне від думки та волі одного лиш режисера, є унікальним здобутком світового кінематографу. Адже неможливо мислити Кисльовського без його постійного співавтора, сценариста Кшиштофа Песєвіча.

Отож «Декалог» звісно що відсилає нас до християнських основ. Але навряд чи варто буквально прив’язувати фільми до конкретних заповідей. Швидше, це власний декалог Кисльовського-Песєвіча, створений під впливом старозавітніх заповідей (для режисера «важливішим» був саме старозавітній – вимогливий і жорсткий – Бог). 

Цим несподіваним серіалом, швидше телевізійним з точки зору техніки та бюджету, аніж “високохудожнім”, режисер окреслив філософські координати кіно “моральної тривоги”, як стали називати цілу хвилю польського екзистенційного кінематографу у вісімдесятих роках, лідером якої одразу став Кшиштоф Кисльовський.

Слід пам’ятати, що фільми ці були створені у час сутінку соцреалізму, напередодні доленосних змін на геополітичній мапі Європи. Тож сміливість режисера навіть на тлі достатньо ліберальної щодо релігії польської радянської влади викликає повагу. Головна ідея його Декалогу полягає у тому, що рятуються не ті, що слухаються (заповідей), а ті, хто просто вірить. Це “історії про людей, які будучи захопленими життєвою суєтою, виявляють, що насправді вони топчуться на одному місці, забуваючи про дійсно важливі цілі” – говорив сам режисер. Дійсно, майже завжди герої його фільмів помиляються або ж стоять на межі гріха, майже завжди опиняються перед відчаєм та безвихіддю. Майже завжди потребують допомоги ближнього. І завжди (у кожному фільмі) присутній загадковий мовчазний персонаж другого плану, який ніби збоку спостерігає за цими людськими драмами. Мабуть, таким чином, у різних образах, але з неодмінною повторюваністю, режисер повертав у світ людей образ ангела.

Кінематограф Кисльовського несвідомо став сполучною ланкою між різними напрямками європейського і навіть американського інтелектуального кіно. Нічого не запозичуючи, нікого не наслідуючи, але володіючи інтуїцією генія, він переплавлював класичну кіномову – італійського екзистенціалізму, скандинавського та радянського психологізму, французької нової хвилі – у магічний реалізм кіномови майбутнього.

Кожен фільм Декалогу ставить перед людиною одну головну моральну дилему, довкола якої вибудовується і сюжетна лінія, і філософія фільму. Автори вільно грають християнськими заповідями, немов нотами єдиної партитури, створюючи власний моральний наратив і тим самим запрошують глядача включитися у цю інтелектуально-духовну «гру в бісер». Адже вони розраховані не лише на співприсутність, але й на співпричетність глядача до ситуації. Тому ефект несподіванки, одкровення, близького до сповідального, вкрай важливий для емоційного залучення глядача.

В епіцентрі другого фільму – розповідь про молоду одружену жінку, яка довго не мала дітей і нарешті отримує благу вість, водночас знайомлячись з сусідом, професором медицини, в руках якого доля близької їй людини. Але режисера більше цікавить не стільки романтична передісторія стосунків героїні з чоловіками, скільки ціна помилки та вартість людського життя. Через це перед нами не сповідь однієї людини, а діалог двох здавалось би випадково знайомих людей, від рішень яких так багато стає залежним.

Фільми зняті надзвичайно мінімалістичними засобами з унікальним відчуттям часу. Тривалість жодного з фільмів не перевищує години, але інтенсивність сценарної дії створює відчуття повноцінного “метру”. Операторами кожної роботи спеціально виступали різні майстри щоб забезпечити різні погляди на загалом однотипну візуальну дійсність. Зате музику до всіх фільмів циклу написав талановитий композитор Збігнев Прейснер, який став постійним автором у всіх наступних фільмах Кисльовського, кожного разу створюючи незмінно легко впізнавану напружено-елегійну мелодику фільмів. Якість музичного матеріалу Прейснера до фільмів Кисльовського настільки висока, що давно вже має окреме музичне і концертне життя.

Майже одразу, на хвилі популярності циклу, Кисльовський змонтує дві повнометражні версії п’ятого і шостого фільмів, назвавши їх “Коротким фільмом про вбивство” та “Коротким фільмом про кохання” відповідно. Найцікавіше те, що ці фільми отримали самостійні та відмінні від телевізійних версій фінали, ніби підтверджуючи екзистенційну тривогу самих авторів, які не бачили однозначних розв’язків для своїх же моральних дилем.

Цикл фільмів Декалог (сучасною мовою точніше, але не зовсім коректно, серіал) не просто отримав високе міжнародне схвалення і приз ФІПРЕССІ на Венеційському кінофестивалі, але найголовніше, навічно залишив Кшиштофа Кисльовського у товаристві ангелів кіно – режисерів, які вчать нас любити не лише кінематограф, але й людину зі всіма її слабкостями…"