У вівторок 3 травня о 18:30 кав'ярня "Штука" та Кіноклуб Олега Яськіва запрошують на перегляд та обговорення фільму Марка Беллоккьо «Час релігії» («Усмішка моєї матері») (Італія, 2002).

Напевно, найголовніший діалог нашого життя, який не затихає у нас – це розмова з Богом. Навіть ті, хто сумнівається чи заперечує існування вищого розуму, часто до нього апелює. У цій розмові ми, ким би не хотіли здаватися перед світом, завжди справжні перед собою. Таку розмову неможливо підслухати, ба більше, навряд чи вона буде зрозумілою сторонньому. Адже всю суму досвіду, страждань, сподівань та емоцій може належно оцінити хіба що наш постійний співрозмовник.

Життя – у культурних своїх проявах – може лише підказувати нам правильні слова та підштовхувати до дій, підвищувати нас у діалозі, робити розумнішими, глибшими, чуйнішими і водночас стійкішими до аргументів Бога. Тому розмова часто виходить складною, а розумна людина отримує щораз більше запитань, аніж відповідей.

Релігійні інтонації у мелодії світового кіно ніколи не домінували. Проте немає сумніву, що серйозне кіно не буде звучати переконливо, якщо у ньому не буде місця для Бога, навіть якщо воно й залишається порожнім. Тому добре кіно завжди значно духовніше, ніж жанрово релігійне чи тим паче розважальне.

Відомий італійський режисер Марко Беллоккьо сумою свого кінематографічного набутку заслужив на Каннську та Венеційську нагороди за визначний вклад у світове кіно. Значною мірою завдяки сильній духовній складовій своїх фільмів. В одному з кращих з них – “Усмішці моєї матері” (або “Час релігії” в оригінальній назві) – він максимально наближається до релігії як з формальної, так і з внутрішньої сторони. Стрічка розповідає про сучасного художника, який був залучений у кампанію про визнання його матері святою. З цієї фабули режисер вибудовує справжню драму стосунків людини з оточенням та внутрішніми переконаннями.

Такі фільми залишають терпкий, але багатий післясмак, який ще довго буде просити нас дивитися на деякі важливі речі по-іншому. Саме такий ефект – свідчення дієвості кіно як мистецтва.

Після перегляду фільму не перестаєш дивуватися деяким кінокритикам, які продовжують ховати італійське кіно, апелюючи до великих традицій минулого. Хочеться гірко відповісти їм, що не відмовився б від такої кризи в українському кіно. Творчість Беллоккьо, як і Бертолуччі, Торнаторе чи братів Тавіані є якраз навпаки – унікальним прикладом безболісної естафети поколінь, коли великі досвідчені майстри ведуть за собою молодь не лише своєї країни, але й європейського континенту.

У світлі останній подій з Ватикану подивитися добре італійське кіно, в якому Ватикан грає одну з головних ролей, буде хорошим приводом більше зрозуміти сучасні процеси у духовних інституціях нашої Європи та нашої України.

Олег Яськів

L’ora di religione (Il sorriso di mia madre), Marco Bellocchio, 2002.

Нагороди: Приз екуменічного журі Каннського кінофестивалю, приз Європейської кіноакадемії, 4 нагороди асоціації італійських кіножурналістів.

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/