Олег Яськів: "Франсуа Озон – один з кращих друзів жінок у кінематографі. З перших фільмів він став на їхню сторону, ніби підкреслюючи, що з жіночим характером працювати цікавіше. Звісно, все набагато складніше і в подальшому Озон виявить віртуозність у психологічному портретуванні як жінок, так і чоловіків. Але не випадково найяскравіший, п’ятирічний період його творчості (2000-2004) розпочинається саме з повернення на екрани Шарлотти Ремплінг у його фільмі “Під піском”. Вже пізніше вийдуть “8 жінок”, іронічний детективний мюзикл, який зробить його мегапопулярним у світі, створивши несправедливу аберацію у сприйнятті його творчості і приховавши у тінь сильніші його роботи (як от “Басейн”, “5х2”, “У будинку”, “Франц”). Але в усякому разі саме після “Під піском” ніхто вже не сумнівався, що кіносвіт отримав талановитого режисера, який задаватиме орієнтири психологічного європейського кіно на ближчі десятиліття.

Попри стриманий в емоціях, але непомильно хороший естетичний смак фільм підштовхує до інтелектуального діалогу. В Озона мало фільмів, які показово інтелектуальні. Тематично він, здається, що свідомо уникає гучних сенсів, які неминуче закінчуються спрощеними деклараціями і швидкозатухаючими ефектами. Винятком є хіба що його передостанній фільм “З волі Божої” (2019), але то вже інша історія, покликана новим часом, який встиг суттєво відбігти від початку тисячоліття, коли творилися “Під піском” та інші шедеври. Тим не менше, навіть камерний “Під піском” обдарований шармом інтелектуальності, який немов стійкі парфуми, вчувається у життєвих просторах персонажів. Поодинокі, але влучні цитати, короткі фрагменти музичної класики, книги вздовж стін – немов легкі доторки коханців збуджують гостроту почуттів.

“Під піском” – тонкий психологічний фільм, в лабіринті пристрастей якого краще почуватимуться жінки, ніж чоловіки, оскільки для останніх він лише привідкриває завісу одвічної таємниці, яка першим знайома одвіку. Більше того, режисер розкриває анатомію зрілої жінки, яка знає вагу почуттів.

У центрі уваги жінка, яка шукає свою ідентичність у любові до втраченого чоловіка. Озон вдало усуває чоловіка з авансцени, натомість залишає жінку наодинці зі своєю самотністю, прихованими фантазіями, стримуваними почуттями. Вона уявно проходить усі кола спокус, на які не наважувалась раніше, щоби визначитися зі своїм майбутнім.

Фільм розповідає про жінку, у якої раптово зникає чоловік (імовірно, що гине) і яка вчиться жити без нього, водночас не до кінця приймаючи його смерть. Зрештою і сам чоловік у містичний спосіб залишається поруч з дружиною, і вони продовжують спілкуватися, радитися, любити один одного. Сюжет виглядає фантасмагоричним лише на перший погляд. Насправді такий прийом дозволяє найкраще наблизитись до жінки і навіть проникнути у її підсвідоме.

Можна по різному сприймати цілісність фільму. Для когось він проявиться як медитація про жіночу вірність та природу кохання. Інші сприймуть фільм як портрет жінки у її незбагненній цілісності та багатозначності. Хтось як ліричну капітуляцію чоловіка у намаганні зрозуміти жінку. Або як складну шахову партію правильних і неправильних кроків, у якій жінка блукає поміж тіней його дружини і його матері, приміряє штучні ролі чужої коханки, вимірює дружбу подруги. Тихий пульс думок героїні відлунюється у кожному кадрі і складає первісний шар звукового оформлення фільму. Саме тому мовчання відіграє таку важливу роль у фільмі.

Другим шаром, який обволікає сценарій, стає дивовижно толерантний музичний супровід, який комбінує незабутню тріп-хопову “Undenied” британців Portishead, класиків-слов’ян Дворжака та Шопена з прекрасною оригінальною симфонічною музикою француза Філіпа Ромбі ще й приправляючи атмосферу шармом французького шансону.

Нарешті третя бездоганна риса фільму – блискуча, майже непомітна у майстерності операторська робота, яка делікатно підкреслює інтимні акценти сценарію і вторує загальному, спокійному, немов приморський блюз, настрою фільму, з його розповідями про приховане, підсвідоме, невисловлене переважно устами та думками жінок.

Для британки Шарлотти Ремплінг роль у цьому фільмі стала однією з кращих у довгій кар’єрі та повернула їй втрачену впевненість та заслужене місце однієї з кращих на континенті. Своєю прекрасною грою акторка віддячила режисеру за можливість повернутися у французьке кіно і зніметься згодом ще у трьох його фільмах.

Одна з причин безкомпромісної легкості фільмів Озона ховається у тому, що режисер добре відчуває кінематографічний час. Його переважно короткі фільми ніколи не бувають карколомно стрімкими, не ковтають важливі пласти історій, не згортають складні психологізми у легкі, немов попкорн, штампи. Ви проживаєте його час відчуваючи значущість кожного кадру, а потім ще довго, значно довше, ніж сам фільм, роздумуєте над його сенсами. А щось від його фільмів таки залишається з вами назавжди щоби, немов задавнена скалка, нагадувати про примарність щастя та облудність солодкавих казочок про щасливі фінали.

Не сумніваюсь, що тихий, немов осінній день, фільм “Під піском”, стане найкращим співрозмовником для вечора на самоті або ж в інтимній близькості двох".