Олег Яськів: "Ніколи не пізно – повторюємо собі на роздоріжжях шансів; коли обвітрюємося ароматом чужого щастя або ж стрибаємо з новою пригодою у невідомість. Ніколи не пізно розпочати чи завершити, сказати “так” або відповісти “ні”, вчинити добро і відмовитись від зла. Ми завжди своєчасні коли приймаємо рішення, ми завжди виправдані, коли наважуємось бути щасливими…

“Італійська для початківців” – така спокуслива та ідіоматична назва прекрасного данського фільму. Вона, окрім прямого натяку (на мовні курси), слугує також кодом для розуміння прихованого, але головного сенсу фільму: “Італійська” як мова любові (Петрарки та Данте) “для початківців” у ній, тобто немов перші уроки мови любові для тих, кому не поталанило її вивчити.

Цей простий і непростий водночас фільм немов розрізає завісу дійсності і дозволяє заглянути нам за лаштунки чужих життів. Життів, у яких на перший погляд немає нічого особливого. І навіть на другий погляд його герої виглядають цілком звичайними людьми, навіть здаються аутсайдерами, яких багато хто з марнославців цурався би. Ці герої, як і наші сусіди, друзі чи родичі, зазнають поразок: у роботі, у коханні, у реалізації, у здоров’ї. Але головне правило нашого життя – а це summa summarum тисячолітньої філософії та культури – у тому, що кожен має мати право на щастя і сильніший чи удатливіший повинен допомагати потребуючим. Адже зробити щасливою людину, навіть у малому – складне завдання високої ціни, відгукнутися на самотність ближнього – вчинок, доступний не кожному.

“Італійська для початківців” – фільм про маленькі щастя, про які, переконаний, мріє кожен, навіть якщо й не зізнається у цьому. Його герої – самотні аутсайдери – які зближуються у вивченні італійської мови. Мови любові, поезії, мистецтва, яка й стає ніби провідним середовищем для теплих рятівних стосунків, які утворюються між ними. Герої ці і виглядають немов непрофесійні актори – не особливо красиві, не зовсім впевнені у собі, не бездоганно нафарбовані і не вишукано одягнуті. Перед нами у темпоритмі майже реального життя – з його неминучими провисаннями у динаміці, з тупцюванням у гостроті сюжетів – розвиваються кілька перехресних історій кохання і надії, які щасливо завершуються на каналах невмирущо прекрасної Венеції. Можливо, саме через таку довірливу наївність сюжету, відверту добродушність мотивацій героїв, свідомо майже казково-ванільний сценарій, фільм викликає симпатії та роздає тепло. Такі собі маленькі кванти енергії любові та щасливих фіналів, про які мріється з дитинства і від яких не відмовляться навіть найсуворіші кінокритики або ж філософи-мізантропи.

Фільм “Італійська для початківців” знятий в рамках програми та естететики культурного маніфесту “Догма 95”, з яким кінематографічна Європа (вірніше скандинавська її частина) увійшла у нове століття. Проте цей фільм (який вийшов під номером 12) значно пом’якшує жорсткі правила Догми. Відмовляється від її революційного радикалізму, ніби переконуючи, що революційні ідеї завжди перебільшені, а тому не вірні. З іншого боку, головні атрибути ніби й залишаються: реалістичний сюжет, близькі до документальних кадри, вільна камера, мінімум спецефектів, “живий звук” без музики, малий бюджет, – але сам фільм виявляється більше розвернутим обличчям до глядача, аніж до цехової дисципліни режисерів. Тому на відміну від попередніх фільмів Догми, похмурих та песимістичних, цей фільм вийшов світлим та оптимістичним.

А ще режисерці Лоне Шерфіг вдалося приховати серед суворих правил “догматизму” добрий гумор, який уважний глядач обов’язково “прочитає та прийме”. Фактично фільм можна назвати романтичною комедією, як би його залюбки прозвали любителі красивих штампів і це буде близько до правди. Хтось назве це побутовою драмою і “пропустить” гумор, але й він не буде розчарованим.

Недаремно цей свідомо малобюджетний, з жанровою заплутаністю фільм став одним з найбільш комерційно успішних фільмів в історії скандинавського кіно, був висунутий від Данії на Оскар, отримав два призи на Берлінале та кілька інших престижних нагород, тобто своїм публічним ефектом значно перевершив наміри ідеологів Догми.

Від самого початку було зрозуміло, що “Догма-95” неминуче припинить своє існування, ніхто насправді не уявляв її як тривале кінематографічне явище. Але вона стала хорошою школою людяності для режисерів, надовго відбивши у них бажання знімати щось абстрактне, “артхаузне”, відірване від людських потреб кіно і водночас показавши решті світу, особливо великим національним кіноіндустріям, що глядацького успіху можна досягати і без залучення захмарних бюджетів, глянцевих зірок, кон’юнктурних сюжетів, тобто всього чим хибує і до сьогодні комерційне кіно по обидва боки океану. Кращі з тих, хто продовжив знімати, стали авторами пронизливих психологічних фільмів, які виявились суголосними кожній сучасній людині з її приватними і суспільними проблемами. І Ларс Трієр, і Лукас Мудіссон, і Томас Вінтерберг, і Сюзан Біер, та й сама Лоне Шерфіг залишились представниками європейської лінії реалістичного кінематографу, подарувавши нам пригоршню чесних і достойних фільмів".