Французьке кіно давно навчилося передавати життєвий спокій, створюючи емоційний затишок по глядацькій стороні екрану. Це майже ніколи не вдається американському або італійському кіно, де пафос чи естетизм нахабно порушують гармонію спокою. Не вдається британському чи іспанському, де захоплення формами чи експресіями затуляє первісну простоту. Інколи трапляється у скандинавів, але той затишок у них виходить холодним, немов леза викопаних мечів вікінгів і навряд чи він асоціюватиметься в українців зі спокоєм. Французи ж це роблять з непомітною майстерністю, ніби печуть круасани для невибагливих друзів.
Фільм “Світло” є зразком такого затишного камерного фільму. Насправді йому багато про що є сказати, але скромність та виховання не дозволяють говорити про це голосно. Він м’яко перекладає цю справу на вас – співпереживайте, співчувайте, приймайте мою історію, бо вона правдива настільки, наскільки правдивою може бути вигадана проста розповідь.
Ця історія розповідає про жінку, яка розгубилася між двома чоловіками. Хорошими чоловіками. Її герої живуть на березі океану, на холодній півночі Франції, на узбіччі її великої культури, зайняті простими рибальськими ремеслами і сусідськими пересудами. І ось у цій герметичній, архаїчно статичній спільноті з’являється чужинець, теж француз, але чужий усім через свою історію та мовчазність. І раптово у цьому пересиченому спокоєм та безнадією світі закипають пристрасті, достойні усіх столиць світу.
Але якщо ви очікуєте чергового поєдинку у трикутнику кохання, то тут буде по-іншому і протистояння чоловіків переросте у несподівану форму, тоді як любов жінки, немов закипіла вода, розгублено битиметься в сполучених посудинах, марно прагнучи рівноваги.
Обмеженість життєвого простору персонажів тихим, знебарвленим морською водою та подряпаним північними вітрами містечком, єдиним відчайдушним криком якого є хіба що осиротілий маяк серед хвиль, дозволяє герметизувати світ приватної драми від глобальних циклонів та журнальних пристрастей. У провінції навіть вітер жорсткіший. Замкнута спільнота, немов дика ожина, завжди колить чужого. Особливо якщо з ним приходять нові пристрасті, які руйнують усталений порядок. У такому мікросвіті швидше проявляються психологічні контури людей, а з-під тіней моральних правил виходять на площу публічних видовищ їхні приховані вади та чесноти.
Здається, що стихія самої природи б’ється в унісон людським пристрастям, ніби підкреслюючи незбагненний зв’язок одухотвореного і неодухотвореного в універсумі, сплітаючи у складній взаємозалежності пливкий розум і нерухому матерію.
Рідко коли у розповідному мистецтві, яким є також і кіно, шляхетні почуття, немов вічний маятник, не знаходять спокою в героях-антагоністах. А у цьому ритуальному герці шляхетних вчинків і сильних характерів страждає найбільше жінка, яка й стала альфою і омегою цієї історії.
Так, дійсно, інформаційна доба стрімко віддаляє нас від навіть близького минулого. Ще трохи й технології стануть швидшими за спогади, а віртуальна реальність – переконливішою за дійсність. Але все головне поки що залишається: любов, дружба, честь. Фільм “Світло” саме про те, що залишається. Нехай і з вами воно буде найдовше…"
L’equipier, Philippe Lioret, 2004
Інколи фільмам вдається стати по-особливому затишними, суголосними настрою у душі та погоді за вікном. «За межею тиші» – якраз з таких. Він огортає зимовим затишком, спокоєм снігу, який приглушує внутрішній неспокій, що нас турбує.
Легкий за формою, фільм приховує потужну енергію емоцій та роздумів, яку вивільнити зможе вже лише уважний глядач. Це поліфонічна драма стосунків: між батьками і дітьми, між чоловіком і дружиною, між людиною та музикою, між мрією та компромісом. Але також це фільм про свободу. Про боротьбу жінки за право на свій шлях. Метафорично закодований у складні стосунки обдарованої музично доньки зі своїми глухонімими батьками, насправді фільм утверджує нашу віру у силу бажання, право любові, закон унікальності кожного життя.
Дебютна робота відомої німецької режисерки Кароліни Лінк стала тільки почасти біографічною рефлексією, але більшою мірою гімном жінки, який форматує свої вчинки для досягнення мрій. Фільм отримав багато нагород, схвальні відгуки від кінокритиків (найвлучніше висловився Dirk Jasper: «Фільм, що дозволяє тиші стати музикою і знаходить силу у балансі між сміхом і плачем, щастям і болем»). Він був висунутий Німеччиною на здобуття Оскара за кращий іноземний фільм, а, отже, став кращим у своїй країні, що для дебюту є вражаючим успіхом.
Присвячений музиці, елегантно знятий, з хорошими діалогами і саундтреком, сам фільм «звучить», немов цілісний музичний твір, з експозицією, розвитком, апогеєм та фіналом.
«За межею тиші» розповідає історію про непростий шлях дівчини до музики, яка для цього долає труднощі у стосунках з батьком, який через свою глухоту парадоксально не сприймає музику. Героїня пізнає світ своїх почуттів та пристрастей, спостерігаючи також і за сімейною драмою своєї тітки, яка прагнула допомогти їй стати музиканткою.
Це добрий зразок драми «виховання і становлення», традицію яких у німецькій літературі заклали ще класики та романтики Гьоте і Шиллер, яка зараз, щоправда, набуває рівноправного змісту. Адже для режисерки цей фільм став також проактивною формою звернення до усіх жінок, які прагнуть самореалізації: “Жінки схильні занадто хвилюватися як їх сприймають. Ми хочемо бути хорошими. Але не завжди можливо бути тихими, солодкими і водночас намагатись бути лідерами або прагнути отримати щось чого потребуєш для твоєї креативної ідеї. Я хочу утвердити, що для жінки нормально хотіти досягнути чогось” – говорила сама режисерка у контексті фільму.
Незважаючи на таку досить строгу інтенцію авторки, яка, можливо, у свій час і була важливою, але на сьогодні вже цілком прийнятна у суспільстві, фільм вийшов зовсім не спекулятивним, не ідеологізованим, не декларативним і тим паче агресивним. Навпаки, перед нами проста історія дівчини, яка прагнула грати на кларнеті, піклуватися про батьків і знайти своє кохання. Все як у кожного, хто живе з мріями та обов’язками, для себе і для інших.
Ми наздоганяємо святковий зимовий настрій, яким цього року менше могли ділитися. Тож зустріч у Кіноклубі – добра нагода зробити нашу «домашню» роботу: зустрітися, посміхнутися живим обличчям і розділити радість причащання до хорошого кіно.
«За межею тиші» зворушить вас теплом та любов’ю, розлитими в кожному кадрі та фразі. Він добре закінчується, тому що всяка історія у нашому житті повинна закінчуватись добре. Хіба не так?.."
Caroine Link, Еnseits der Stille, 1996
Будь ласка, зверніть увагу на зміни розкладу у святковий період. Працюємо:
26 грудня — з 9:00 до 18:00;
31 грудня — з 9:00 до 18:00;
1 січня — з 12:00 до 20:00;
6 січня — з 9:00 до 16:00;
7 січня — вихідний.
До 28 лютого запрошуємо на виставку Петра Сипняка “Водохреще”. Експозицію можна буде оглянути щодня з 10:00 до 19:30 після завершення посиленого карантину, вхід вільний.
Часто чуємо, що відчути дух Різдвяних свят вдається найінтенсивніше на Заході України. Галичина і Карпати стають магнітом для гостей, що єднаються у спільній коляді та радості. У роботах Петра Сипняка маємо зразки традиційного святкування і витоки настрою - вертепи, звіздарі, національні строї, сум зимових краєвидів повністю витіснений жвавими сюжетами, яскравими барвами та світлом. Січнева виставка підсумує цикл "Водохреще", об'єднавши найсвіжі роботи художника.
Про автора
Петро Сипняк народився 29 січня 1959 року у селі Лани неподалік міста Галич на Івано-Франківщині. У 1985 році закінчив навчання у Львівському Інституті прикладного та декоративного мистецтва. Член Національної Спілки художників України. Член Спілки художників «Клуб українських мистців». У 2014 році отримав почесне звання Народного художника України. Автор численних персональних виставок у Львові та за кордоном.
НД 27 грудня о 18:00 – «Let it snow», фортепіанний концерт Миколи Лахмана. У програмі популярні новорічні мотиви;
СБ 2 січня о 18:00 – “Напередодні Різдва”, вечір акордеонної музики Мирона Остюка;
НД 3 січня о 18:00 – “Між святковими вогнями”, фортепіанний концерт Олексія Карпенка;
до 10 січня — виставка живопису Квітослави Булавіної “На вечірку!”.