Дантівські мотиви відчаю від втрати гармонії, коли людина проминає зрілість літ і вступає в осінній етап життя, в якому кризи ідентичності найчастіше змінюються кризами стосунків, недаремно розпочинають антологію дорослого навчання чи не кожного європейця.

Французький актор, а за останні роки і талановитий режисер, Іван Атталь, схоже, і сам дійшов до тієї середини “життя земного”, тож його новий фільм став ще однією художньою спробою подолати “тягар пристрастей людських”. І далеко не найгіршою, навіть якщо відкалібрувати її по найвищих авторитетах.

Перед нами історія про той період у житті подружжя, коли розпочинається втома. Іронічна форма подання лише полегшує сприйняття болючих тем, якими, немов потрісканими капілярними судинами, помережаний фільм, але остаточно не позбавляє тривоги. Діалоги героїв, немов у центрифузі, крутяться довкола клітки сімейних стосунків, з якої, за законами динаміки обертального руху або ж проростання людської байдужості, вийти неушкодженими неможливо. Трикутник “щастя”: дім, діти, кар’єра стає предметом доволі серйозних роздумів, приправлених емоційними бенефісами чоловіка, його дружини, його дітей, його друзів. Хіба не достатньо хотіти спокою більшого, ніж хоча б у його межах? Ті, хто наважуються на бунт проти цих простих “правил життя”, ризикують програти і залишитися ні з чим. Головного героя ми застаємо якраз у тому стані екзистенційної нерішучості, який викриває себе гучним бунтом, бравурним бажанням перейти межі і занадто далекими романтичними мріями.

Для того щоб підкреслити головне, режисер та сценаристи вдаються до відволікаючого і дещо іронічного маневру, вводячи в епіцентр історії собаку – великого, впертого, кумедного і фартового мастифа. Тож стріли людських конфліктів немов тенісні м’ячики відбиваються від нього, щоб іще з більшою енергією влучати у ціль.

На полі екранної гри головний герой – у минулому успішний письменник, а зараз п’ятдесятип’ятирічний чоловік, що нервово переживає кризу середнього віку і втрату натхнення, його дружина, що давно уже живе на межі нервового зриву та четверо майже дорослих дітей (адже 30 років подружнього життя), кожний зі своїми скелетами та повним набором проблем періоду дорослішання. Як вийти з зачарованого кола обов’язків, звичок, напівправд і так і нереалізованих бажань? У кожного з нас відповідь буде непростою, а в героя цього іронічно-інтелектуального фільму – і поготів.

Добре припрацьований у попередніх фільмах акторський дует Івана Атталя та Шарлотти Генсбур і тут злагоджено працює, немов стара пара солістів, які знають один про одного навіть більше, ніж годилось би знати. Їхнє екранне подружжя обпікає глядача іскрами відвертості, немов з незаштореного багаття у каміні. Правдивість їхньої гри так обпікає, що інколи хочеться відвернутися.

Візуальна естетика фільму натхненна, мабуть, роботами “малих голандців” та французьких караваджистів: засилля простору побутовими деталями, стримана гра зі світлом, нічні побачення і крупні ракурси. Такі фільми дають відчуття щастя.

Ще більше у цьому переконуєшся, коли слухаєш цей фільм. А його можна просто слухати, з закритими очима. Погодитись на “малих голандців” і світлові контрасти де Латура і прийняти теплий фортепіанний душ Бреда Мелдоу. Музика американського піаніста стала напевно найкращим проникненням атомів джазу у молекулярну будову кіно, яку мені доводилось спостерігати. Їхнє сплетіння у нові хімічні зв’язки трансформує сприйняття візуальних образів предметного світу та навіть внутрішніх монологів героїв. Джаз стає головним нервом фільму, здатним викликати як наркотичну млосність, так і мазохістичний біль при його перегляді.

Сценарій фільму написаний за романом “На захід від Риму” не дуже популярного назагал, але відомого у колах посвячених, американського письменника Джона Фанте, який значно вплинув зокрема на Чарльза Буковскі та цілий американський літературний андеграунд шестидесятих. Можливо, завдяки добрій літературній основі фільм настільки смачний у фразах. “Я відчув мертву пляму на губах – там куди вона мене не поцілувала, вперше за багато років”, або ж “Мовчання – найгрізніша зброя у подружній боротьбі” – такі фрази п’явками прилягають на наші перенапружені м’язи і їх далеко не одразу вдається позбутися після перегляду. Потім ще довго їхні сліди нагадуватимуть вам про несказані слова, втрачені шанси, відпущених людей – тобто про все те, що могло, але не увійшло у ваше життя.

Французи мають добрі традиції влучного портретування характерів, жонглювання жанрами, гри у пінг-понг між серйозним та смішним. Тому їм найкраще вдаються серйозні драми і вони жахливо фальшивлять у мелодрамах, коли прагнуть розгорнути для неуважної публіки дбайливо загерметизований простір кінематографічної містерії. Фільм Івана Атталя – якраз чиста іронічно-інтелектуальна драма, в якій немає ані фальші артхаузу, ані надмірних спрощень комедій.

Солодкі мрії відносять героя щоразу до сонячного Риму, де він ділитиме прохолоду парків з уявною довговолосою блондинкою, стають джазовим рефреном, який немов заупокійний дзвін, розділяє світ на той, у якому доводиться жити, і той, у якому хочеться бути щасливим. Фільм намагається стерти цю межу, переконати нас, що “тої сторони” немає, що всі наші шанси лежать тут, і треба просто навчитися їх помічати.

Для усіх, хто потерпають від психологічних чи життєвих напружень (а таких більшість) цей фільм може успішно замінити сеанс у психотерапевта. З різницею, що на виході, замість чеку він залишить вам легку усмішку на устах, тепло у серці і те, до чого ми ще зі школи навчились легковажно ставитись – віру у майбутнє. Тому краще дивіться кіно…"

Mon chien Stupide, Yvan Attal, 2019

Перед нами розвивається сучасна драма античної напруги. Немов з туману підсвідомості проявляються величні у своїй трагічній самотності жіночі образи, надламані напругою або ж, навпаки, одноманітністю життя, але однаково самотні посеред цивілізації успіху.

Портретування їхніх історій розповідає нам про неповторність речей, про унікальність миті, про незнищенність пам’яті. Про те що життя стає важливим коли живеш заради іншого, а любов – реальнішою коли вона заради іншого.

Все починається з історії жінки, письменниці Вірджинії Вульф, яка всередині далеких 1920-х пише історію вигаданої жінки і бореться з депресією та думками про самогубство. Крізь стрілу часу, в оптимістичні 1950-і інша жінка, респектабельна домогосподарка, яка нудьгує від життя, читає цей роман, “Міс Делавей”, як можна здогадатися. І нарешті через півстоліття, у же в наш час, ще одна жінка, редакторка видавництва, доглядає за помираючим від СНІДу поетом і своїм колишнім коханцем, який кликав її прізвищем за героїні роману Вульф. Таким чином коло замикається і три героїні виявляються пов’язаними спільними переживаннями, стражданнями і в майже містичний спосіб життєвими долями.

Фільм довершений у відтворенні різних епох. Майже століття історії Америки (а фактично і західної цивілізації) розказана крізь призму жіночих історій, які зв’язують час та роблять його зрозумілішим через пульс людських доль. Минають роки, десятиліття років, змінюються моделі автівок та вечірні суконь, але незмінною залишається самотність жінки, її невпевненість у коханні, її хвороби і тривоги. Саме про це розповідає фільм. Він викладає нам чергову історію про ідентичність жінки.

Здавалося б, що ця чергова психологічна історія додасть мало нового і стане черговою спекуляцією на почуттях сентиментальних глядачок. Проте режисеру вдалося створити зовсім інше кіно. Його фільм став ідеальним співрозмовником для сильної жінки, навіть кращим, ніж чоловіки, які не стільки розраджують чи допомагають, скільки потребують захисту і догляду.

Складна сповідальна структура фільму викликає відчуття, що саме такому фільму можна довірити свої таємниці, радощі, сльози. Навіть філософські роздуми героїнь, яких окрім побутових та інтимних деталей, достатньо багато у фільмі, позбавлені схоластичної штучності і ведуться про життя, красу та їхню минущість, про сенс життя, який у сутності своїй полягає у любові та житті у парі, тобто про ті речі, про які жінкам так часто хочеться всерйоз говорити.

А божественна музика Філіпа Гласса, одного з кращих мінімалістів сучасності, безслівно, на вищих регістрах досконалості вторує психологічним деталям повсякденності, які і складають сутність людського життя.

Прихована ефектна метафора цього фільму розкривається у тому, що зрілість жінки зустрічається з її юністю в єдиному почуттєвому просторі. Його героїні говорять про відсутнє щастя не як про щось абстрактне і недосяжне, але як про можливе, але фатально втрачене в минулому. У фільмі багато мовчання. І саме такого мовчання, яке має руйнівну силу.  Адже як часто причиною руйнування подружніх стосунків є мовчання. Чи є причиною цьому той легковажний афоризм, що чоловіки не знають жінок або навпаки? Все, мабуть, складніше. І автори фільму, усвідомлюючи це, не дають однозначних відповідей.

Зрештою, колесо життя обертається і буде обертатися. У кожнім початку вже є кінець. Очі жінки, у яких відбивається світ, світяться олімпійською мудрістю, яка возвеличується над смертю. Чоловіку складно зрозуміти жінку. В радості, а особливо у горі.

У виправдання чоловіків зазначу, що і роман-першооснову, і сам фільм створили чоловіки. Однойменний роман американського письменника Майкла Канінгема отримав Пулітцерівську премію у 1999 році і невдовзі був екранізований англійським режисером Стівеном Долдрі. Заряджений на успіх з таким сценарієм та потужним акторським складом (Джуліан Мур, Ніколь Кідман, Меріл Стріп, Ед Гарріс), фільм неочікувано для такого серйозного сюжету, складної естетики і загалом нерозважального наративу, але прогнозовано завдяки талановитій реалізації, виправдав касові і фестивальні очікування, приніс багато престижних нагород (включно з Оскаром для Кідман) та солідний фінансовий дохід".

The Hours, Stephen Daldry, 2002