У суботу 27-го лютого о 18:00 запрошуємо послухати американські популярні мелодії у виконанні піаніста Олексія Карпенка, вхід вільний.

Оновлена програма:

  • Michael Jackson “Billie Jean”;
  • Ray Charles “Hit The Road Jack”;
  • The White Stripes “Seven Nation Army”
  • Maroon 5 “This Love”;
  • Adele “Rolling in the Deep”;
  • Adele “Someone Like You”;
  • Avicii “Wake Me Up”
  • Imagine Dragons “Radioactive”;
  • Rag'n'Bone Man “Human”;
  • Alex Clare “Too Close”;
  • Linkin Park “Numb”;
  • Beyoncé “Halo”;
  • Daft Punk “Get lucky”.

У вівторок 23 лютого о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Івана Атталя "Мій пес Ідіот" (Франція, 2019).

Олег Яськів: "Нам лише здається, що з кожним прожитим роком все стає кращим. В якийсь момент, якщо будемо чесними зі собою, то на дитяче запитання, що таке щастя, не знайдемо відповіді. Інколи, а то й найчастіше, здається, що з віком ми віддаляємося від нього. І не лише тому, що робимо помилки чи втрачаємо енергію, просто формула цього стану щораз більше ускладнюється. Оцей страх не розв’язати найважливішу задачку життя і створює фоновий неспокій, який з віком так змінює тональність сприйняття світу.

Дантівські мотиви відчаю від втрати гармонії, коли людина проминає зрілість літ і вступає в осінній етап життя, в якому кризи ідентичності найчастіше змінюються кризами стосунків, недаремно розпочинають антологію дорослого навчання чи не кожного європейця.

Французький актор, а за останні роки і талановитий режисер, Іван Атталь, схоже, і сам дійшов до тієї середини “життя земного”, тож його новий фільм став ще однією художньою спробою подолати “тягар пристрастей людських”. І далеко не найгіршою, навіть якщо відкалібрувати її по найвищих авторитетах.

Перед нами історія про той період у житті подружжя, коли розпочинається втома. Іронічна форма подання лише полегшує сприйняття болючих тем, якими, немов потрісканими капілярними судинами, помережаний фільм, але остаточно не позбавляє тривоги. Діалоги героїв, немов у центрифузі, крутяться довкола клітки сімейних стосунків, з якої, за законами динаміки обертального руху або ж проростання людської байдужості, вийти неушкодженими неможливо. Трикутник “щастя”: дім, діти, кар’єра стає предметом доволі серйозних роздумів, приправлених емоційними бенефісами чоловіка, його дружини, його дітей, його друзів. Хіба не достатньо хотіти спокою більшого, ніж хоча б у його межах? Ті, хто наважуються на бунт проти цих простих “правил життя”, ризикують програти і залишитися ні з чим. Головного героя ми застаємо якраз у тому стані екзистенційної нерішучості, який викриває себе гучним бунтом, бравурним бажанням перейти межі і занадто далекими романтичними мріями.

Для того щоб підкреслити головне, режисер та сценаристи вдаються до відволікаючого і дещо іронічного маневру, вводячи в епіцентр історії собаку – великого, впертого, кумедного і фартового мастифа. Тож стріли людських конфліктів немов тенісні м’ячики відбиваються від нього, щоб іще з більшою енергією влучати у ціль.

На полі екранної гри головний герой – у минулому успішний письменник, а зараз п’ятдесятип’ятирічний чоловік, що нервово переживає кризу середнього віку і втрату натхнення, його дружина, що давно уже живе на межі нервового зриву та четверо майже дорослих дітей (адже 30 років подружнього життя), кожний зі своїми скелетами та повним набором проблем періоду дорослішання. Як вийти з зачарованого кола обов’язків, звичок, напівправд і так і нереалізованих бажань? У кожного з нас відповідь буде непростою, а в героя цього іронічно-інтелектуального фільму – і поготів.

Добре припрацьований у попередніх фільмах акторський дует Івана Атталя та Шарлотти Генсбур і тут злагоджено працює, немов стара пара солістів, які знають один про одного навіть більше, ніж годилось би знати. Їхнє екранне подружжя обпікає глядача іскрами відвертості, немов з незаштореного багаття у каміні. Правдивість їхньої гри так обпікає, що інколи хочеться відвернутися.

Візуальна естетика фільму натхненна, мабуть, роботами “малих голандців” та французьких караваджистів: засилля простору побутовими деталями, стримана гра зі світлом, нічні побачення і крупні ракурси. Такі фільми дають відчуття щастя.

Ще більше у цьому переконуєшся, коли слухаєш цей фільм. А його можна просто слухати, з закритими очима. Погодитись на “малих голандців” і світлові контрасти де Латура і прийняти теплий фортепіанний душ Бреда Мелдоу. Музика американського піаніста стала напевно найкращим проникненням атомів джазу у молекулярну будову кіно, яку мені доводилось спостерігати. Їхнє сплетіння у нові хімічні зв’язки трансформує сприйняття візуальних образів предметного світу та навіть внутрішніх монологів героїв. Джаз стає головним нервом фільму, здатним викликати як наркотичну млосність, так і мазохістичний біль при його перегляді.

Сценарій фільму написаний за романом “На захід від Риму” не дуже популярного назагал, але відомого у колах посвячених, американського письменника Джона Фанте, який значно вплинув зокрема на Чарльза Буковскі та цілий американський літературний андеграунд шестидесятих. Можливо, завдяки добрій літературній основі фільм настільки смачний у фразах. “Я відчув мертву пляму на губах – там куди вона мене не поцілувала, вперше за багато років”, або ж “Мовчання – найгрізніша зброя у подружній боротьбі” – такі фрази п’явками прилягають на наші перенапружені м’язи і їх далеко не одразу вдається позбутися після перегляду. Потім ще довго їхні сліди нагадуватимуть вам про несказані слова, втрачені шанси, відпущених людей – тобто про все те, що могло, але не увійшло у ваше життя.

Французи мають добрі традиції влучного портретування характерів, жонглювання жанрами, гри у пінг-понг між серйозним та смішним. Тому їм найкраще вдаються серйозні драми і вони жахливо фальшивлять у мелодрамах, коли прагнуть розгорнути для неуважної публіки дбайливо загерметизований простір кінематографічної містерії. Фільм Івана Атталя – якраз чиста іронічно-інтелектуальна драма, в якій немає ані фальші артхаузу, ані надмірних спрощень комедій.

Солодкі мрії відносять героя щоразу до сонячного Риму, де він ділитиме прохолоду парків з уявною довговолосою блондинкою, стають джазовим рефреном, який немов заупокійний дзвін, розділяє світ на той, у якому доводиться жити, і той, у якому хочеться бути щасливим. Фільм намагається стерти цю межу, переконати нас, що “тої сторони” немає, що всі наші шанси лежать тут, і треба просто навчитися їх помічати.

Для усіх, хто потерпають від психологічних чи життєвих напружень (а таких більшість) цей фільм може успішно замінити сеанс у психотерапевта. З різницею, що на виході, замість чеку він залишить вам легку усмішку на устах, тепло у серці і те, до чого ми ще зі школи навчились легковажно ставитись – віру у майбутнє. Тому краще дивіться кіно…"

Mon chien Stupide, Yvan Attal, 2019


21 лютого, у неділю, о 18:00 гості кав’ярні матимуть нагоду послухати концерт дуету Богдана Ільницького (скрипка) і Павла Кропа (контрабас), вхід вільний.

Програма:

  • One Republic – Secrets;
  • Beatles - Hey jude;
  • Linkin park – Numb;
  • Michael Jackson - Smooth criminal;
  • Adele -Rolling in the deep;
  • Muse – Resistanсe;
  • ОЕ - Не питай, Холодно;
  • головна тема з к/ф «Мисливці за привидами»;
  • головна тема з «Гри престолів» та інші.

У суботу 20 лютого запрошуємо на вечір джазу з піаністом Миколою Лахманом. Початок о 18:00, для резервації столика — 097 5868195.

Звучатиме класика – Джордж Ґершвін, Дюк Еллінґтон, Луї Армстронґ та інші.


У вівторок 16 лютого о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Стівена Долдрі "Години" (США, 2002).

Олег Яськів: "Показати ціле життя жінки за один день. Простягти стрілу часу на сто років. Побачити у схожих дзеркалах три портрети: письменниці Вірджинії Вульф, жінки, яка читає її роман, та жінки, яку називають міс Делавей. Подолати, зрештою, дратівливу відносність часу.

Перед нами розвивається сучасна драма античної напруги. Немов з туману підсвідомості проявляються величні у своїй трагічній самотності жіночі образи, надламані напругою або ж, навпаки, одноманітністю життя, але однаково самотні посеред цивілізації успіху.

Портретування їхніх історій розповідає нам про неповторність речей, про унікальність миті, про незнищенність пам’яті. Про те що життя стає важливим коли живеш заради іншого, а любов – реальнішою коли вона заради іншого.

Все починається з історії жінки, письменниці Вірджинії Вульф, яка всередині далеких 1920-х пише історію вигаданої жінки і бореться з депресією та думками про самогубство. Крізь стрілу часу, в оптимістичні 1950-і інша жінка, респектабельна домогосподарка, яка нудьгує від життя, читає цей роман, “Міс Делавей”, як можна здогадатися. І нарешті через півстоліття, у же в наш час, ще одна жінка, редакторка видавництва, доглядає за помираючим від СНІДу поетом і своїм колишнім коханцем, який кликав її прізвищем за героїні роману Вульф. Таким чином коло замикається і три героїні виявляються пов’язаними спільними переживаннями, стражданнями і в майже містичний спосіб життєвими долями.

Фільм довершений у відтворенні різних епох. Майже століття історії Америки (а фактично і західної цивілізації) розказана крізь призму жіночих історій, які зв’язують час та роблять його зрозумілішим через пульс людських доль. Минають роки, десятиліття років, змінюються моделі автівок та вечірні суконь, але незмінною залишається самотність жінки, її невпевненість у коханні, її хвороби і тривоги. Саме про це розповідає фільм. Він викладає нам чергову історію про ідентичність жінки.

Здавалося б, що ця чергова психологічна історія додасть мало нового і стане черговою спекуляцією на почуттях сентиментальних глядачок. Проте режисеру вдалося створити зовсім інше кіно. Його фільм став ідеальним співрозмовником для сильної жінки, навіть кращим, ніж чоловіки, які не стільки розраджують чи допомагають, скільки потребують захисту і догляду.

Складна сповідальна структура фільму викликає відчуття, що саме такому фільму можна довірити свої таємниці, радощі, сльози. Навіть філософські роздуми героїнь, яких окрім побутових та інтимних деталей, достатньо багато у фільмі, позбавлені схоластичної штучності і ведуться про життя, красу та їхню минущість, про сенс життя, який у сутності своїй полягає у любові та житті у парі, тобто про ті речі, про які жінкам так часто хочеться всерйоз говорити.

А божественна музика Філіпа Гласса, одного з кращих мінімалістів сучасності, безслівно, на вищих регістрах досконалості вторує психологічним деталям повсякденності, які і складають сутність людського життя.

Прихована ефектна метафора цього фільму розкривається у тому, що зрілість жінки зустрічається з її юністю в єдиному почуттєвому просторі. Його героїні говорять про відсутнє щастя не як про щось абстрактне і недосяжне, але як про можливе, але фатально втрачене в минулому. У фільмі багато мовчання. І саме такого мовчання, яке має руйнівну силу.  Адже як часто причиною руйнування подружніх стосунків є мовчання. Чи є причиною цьому той легковажний афоризм, що чоловіки не знають жінок або навпаки? Все, мабуть, складніше. І автори фільму, усвідомлюючи це, не дають однозначних відповідей.

Зрештою, колесо життя обертається і буде обертатися. У кожнім початку вже є кінець. Очі жінки, у яких відбивається світ, світяться олімпійською мудрістю, яка возвеличується над смертю. Чоловіку складно зрозуміти жінку. В радості, а особливо у горі.

У виправдання чоловіків зазначу, що і роман-першооснову, і сам фільм створили чоловіки. Однойменний роман американського письменника Майкла Канінгема отримав Пулітцерівську премію у 1999 році і невдовзі був екранізований англійським режисером Стівеном Долдрі. Заряджений на успіх з таким сценарієм та потужним акторським складом (Джуліан Мур, Ніколь Кідман, Меріл Стріп, Ед Гарріс), фільм неочікувано для такого серйозного сюжету, складної естетики і загалом нерозважального наративу, але прогнозовано завдяки талановитій реалізації, виправдав касові і фестивальні очікування, приніс багато престижних нагород (включно з Оскаром для Кідман) та солідний фінансовий дохід".

The Hours, Stephen Daldry, 2002


14 лютого о 19:00 запрошуємо на концерт акордеоніста Мирона Остюка «Під небом Парижа», вхід вільний.

У програмі:

  • Hubert Giraud “Sous le ciel de Paris”;
  • Michel Legrand “Les Parapluies de Cherbourg”;
  • Mireille Mathieu “Der Pariser Tango”;
  • Joe Dassin “Chanson Triste”;
  • Joseph Kosma “Les feuilles mortes”;
  • Carlos Gardel “Por una cabeza”;
  • Mireille Mathieu “La dernière valse”;
  • вальс “L' Indifference”;
  • "Tico-Tico no Fubá";
  • Luiz Floriano Bonfá “Manhã de Carnaval” та інші.

14 лютого з 17:00 до 18:00 у “Штуці” слухаємо пісні про любов. Співатиме Лілія Вовк, акомпануватиме гітарист Євген Яворський. Резервація столиків — 097 5868195.

Згадаємо класику як от “Червону руту” Володимира Івасюка, і підберемо щось із новішого українського. До зустрічі!

У суботу 13 лютого запрошуємо на свято — львівському гурту "Ойкумена" 10 років! Початок о 18:00, вхід вільний, але місць небагато, тому необхідна резервація — 097 5868195.

Звучатиме добірка найкращого — власні пісні на слова українських класиків і за народними мотивами. Словом, усе, що полюбилося слухачам та хотілося б почути наживо. Учасники: Олена Коссак (голос, бандура, перкусія), Данило Мудрий (голос), Валерій Мількін і Маркіян Коссак (перкусія).

У вівторок 9 лютого о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Філіпа Льоре "Світло" (Франція, 2004).

Олег Яськів: "Наші спогади нагадують відчайдушні прагнення повернути затишок втраченого світу. Вони майже ніколи не співпадають з правдою, але ми на це згодні, адже саме у фільтруванні пам’яті персоніфікуємо світ, надаючи йому атрибутів, з якими нам комфортніше його приймати. Там ми ховаємо свої уявлення про ідеальне кохання, справжню дружбу, гармонію з природою. Ми відшуковуємо такий затишок у вступних розділах книг, затягнутих інтригах фільмів, периферійних фрагментах картин.

Французьке кіно давно навчилося передавати життєвий спокій, створюючи емоційний затишок по глядацькій стороні екрану. Це майже ніколи не вдається американському або італійському кіно, де пафос чи естетизм нахабно порушують гармонію спокою. Не вдається британському чи іспанському, де захоплення формами чи експресіями затуляє первісну простоту. Інколи трапляється у скандинавів, але той затишок у них виходить холодним, немов леза викопаних мечів вікінгів і навряд чи він асоціюватиметься в українців зі спокоєм. Французи ж це роблять з непомітною майстерністю, ніби печуть круасани для невибагливих друзів.

Фільм “Світло” є зразком такого затишного камерного фільму. Насправді йому багато про що є сказати, але скромність та виховання не дозволяють говорити про це голосно. Він м’яко перекладає цю справу на вас – співпереживайте, співчувайте, приймайте мою історію, бо вона правдива настільки, наскільки правдивою може бути вигадана проста розповідь.   

Ця історія розповідає про жінку, яка розгубилася між двома чоловіками. Хорошими чоловіками. Її герої живуть на березі океану, на холодній півночі Франції, на узбіччі її великої культури, зайняті простими рибальськими ремеслами і сусідськими пересудами. І ось у цій герметичній, архаїчно статичній спільноті з’являється чужинець, теж француз, але чужий усім через свою історію та мовчазність. І раптово у цьому пересиченому спокоєм та безнадією світі закипають пристрасті, достойні усіх столиць світу.

Але якщо ви очікуєте чергового поєдинку у трикутнику кохання, то тут буде по-іншому і протистояння чоловіків переросте у несподівану форму, тоді як любов жінки, немов закипіла вода, розгублено битиметься в сполучених посудинах, марно прагнучи рівноваги.

Обмеженість життєвого простору персонажів тихим, знебарвленим морською водою та подряпаним північними вітрами містечком, єдиним відчайдушним криком якого є хіба що осиротілий маяк серед хвиль, дозволяє герметизувати світ приватної драми від глобальних циклонів та журнальних пристрастей. У провінції навіть вітер жорсткіший. Замкнута спільнота, немов дика ожина, завжди колить чужого. Особливо якщо з ним приходять нові пристрасті, які руйнують усталений порядок. У такому мікросвіті швидше проявляються психологічні контури людей, а з-під тіней моральних правил виходять на площу публічних видовищ їхні приховані вади та чесноти.

Здається, що стихія самої природи б’ється в унісон людським пристрастям, ніби підкреслюючи незбагненний зв’язок одухотвореного і неодухотвореного в універсумі, сплітаючи у складній взаємозалежності пливкий розум і нерухому матерію.

Рідко коли у розповідному мистецтві, яким є також і кіно, шляхетні почуття, немов вічний маятник, не знаходять спокою в героях-антагоністах. А у цьому ритуальному герці шляхетних вчинків і сильних характерів страждає найбільше жінка, яка й стала альфою і омегою цієї історії.

Так, дійсно, інформаційна доба стрімко віддаляє нас від навіть близького минулого. Ще трохи й технології стануть швидшими за спогади, а віртуальна реальність – переконливішою за дійсність. Але все головне поки що залишається: любов, дружба, честь. Фільм “Світло” саме про те, що залишається. Нехай і з вами воно буде найдовше…"

L’equipier, Philippe Lioret, 2004


7 лютого, у неділю, о 18:00 запрошуємо на улюблені мелодії з кіно. За фортепіано Олексій Карпенко, резервація - 097 5868195.

Програма:
- Lady Gaga, Bradley Cooper - "Shallow" - із к/ф "Народження зірки";
- Yann Tiersen - "Amelie" із к/ф "Амелі";
- Yann Tiersen - "La valse d'Amelie" із к/ф "Амелі";
- Ramin Djawadi - "Main theme Game of thrones" із серіалу "Гра престолів";
- Roy Orbison - "Pretty woman" із к/ф "Красуня";
- Justin Hurwitz - "Mia and Sebastian's theme" із к/ф "Ла-ла-ленд";
- "How far I'll go" із мультфільму "Ваяна";
- Jean Pierre Taieb - "Running after my fate" із к/ф "Розділювач";
- Leonard Cohen - "Hallelujah" із мультфільму "Шрек";
- Whitney Houston "I will always love you" із к/ф "Охоронець";
- Celine Dion "My heart will go on" із к/ф "Титанік";
- "Let it Go" із мультфільму "Холодне серце";
- Hans Zimmer - "Time" із к/ф "Початок";
- Hans Zimmer - "Maine theme Interstellar" із к/ф "Інтерстеллар".