У вівторок 6 липня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Оле Крістіана Мадсена "Суперкласико" (Данія, 2011).

Олег Яськів: "Легке, немов сухе вино, це кіно витримане на особливому скандинавському гуморі та притаманній данській кіношколі чесності.

Фільм тонким грифелем описує карту доріг подружнього життя і становлення сучасної людини. Сценарій розповідає про пригоди данського виноторговця, від якого після сімнадцяти років подружнього життя пішла дружина і який щоби повернути своє життя в стабільну колію та врятувати шлюб вирушає разом зі своїм шістнадцятирічним сином до Аргентини, де в той час відбувається суперклассіко - матч між головними футбольними командами Бока Хуніорс та Рівер Плейт, а його дружина якраз вимагає завершити процес розлучення.

У фільмі, окрім сердечних пристрастей дорослих та молодих, ви знайдете багато розмов про вино і про футбол, багато танго та глибоких розмов "про життя" з випадковими людьми. І звичайно, у ньому багато прекрасного Буенос-Айреса, який є чи не головним персонажем фільму.

Прекрасні діалоги, легка музика, яскраві персонажі, динамічна камера створюють особливий емоційний настрій фільму, який так пасує до літа.

Тому кожен хто любить вино, футбол, танго, кохання - знайде свою радість. Адже Аргентина - країна, де люблять футбол, роблять хороше вино і танцюють танго. Цього всього, окрім данської екзистенційності і хорошого гумору, у фільмі більш, ніж достатньо.

Отака жанрова легкість дозволяє, не провалюючись у моралізаторство та стереотипи, підіймати серйозні філософські теми, запрошувати глядача до спільних роздумів про смисл життя, призначення сім'ї, перше кохання, чари мегаполісів, любов до виноробства і шаленство від футболу.

Тому щасливий фінал цієї історії - найбільш справедливий, тому він намагається поцілити у саме серце сучасної людини.

"Суперкласико" - якраз те, що потрібно кіноману під час літньої спеки та чемпіонату з футболу".

 

SuperClásico, Ole Christian Madsen, 2011

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

З 5 по 31 липня кав'ярня “Штука” запрошує на фотовиставку “Забуті українські церкви канадських прерій” Устини Стефанчук (Львів-Едмонтон) - журналістки, блогерки, дослідниці історій українців в Канаді. Експозицію можна оглянути щодня з 10:00 до 20:00.

Устина Стефанчук: “Українські прерії Канади приваблюють насамперед своїми мешканцями — нащадками перших поселенців, такими простими, зворушливими і вкрай рідними людьми. Зрідка їх ще можна там зустріти. І звісно ж церквами —малолюдними, хоч діючими, або й цілком покинутими. Майже завжди забутими.

Історія українців в Канаді це цілий пласт, який ще чекає свого дослідника (-ці), щоб врешті стати частиною сукупного надбання українства, пазлом української історії. Може, це один з тих пазлів, яких нам якраз бракує для кращого розуміння себе? Бо якщо українцям вдалося освоїтися і самоорганізуватися на цілинних землях канадських степів, то має вдатися будь-де. Своїм завданням бачу розповідати як це було без романтизації (ну, може трошки), штампів та патосу.

Отже, історія українців на просторах Канади порівняно недавня. Перші українські колонії (в сенсі менш-більш організованих груп людей) почали з’являтися тут з кінця 19 ст. Це були в переважній більшості вихідці з західноукраїнських сіл — передусім Буковини та Галичини, гнані з власної землі швидким зростанням населення, відповідно, нестачею землі, а звідси, засобів для існування.

Знаний факт, що тими, хто започаткували масштабне переселення були Василь Єленяк та Іван Пилипів з с. Небилів Рожнятівського району Івано-Франківської області. Хлопці прибули до Канади у 1891 році, а згодом перетягнули сюди свою родину, так невдовзі за океаном опинилося чи не усеньке село (відомо, як воно буває).

Щоб краще розуміти характер української еміґрації до Канади треба знати, що на відміну від переселення до країн Европи чи Америки, сюди перші групи українців (І етап переселення до 1914 року) переїжджали з чіткою налаштованістю залишитися назавжди, вони досить швидко перебирали місцевий спосіб життя і намагалися асимілюватися в мовне середовище. Це останнє їх відрізняє від еміґрації ІІ (міжвоєнні роки) та ІІІ етапів (після 1947 до поч. 1960-их рр.), які заклали каркас української громади як самосвідомої окремішності.

В Канаді найбільшою чисельністю відзначені дві українські церкви – греко-католицька (Ukrainian Catholic Church of Canada — саме так я її всюди підписую на фото), до якої на початках належала переважна більшість наших людей та православна (Ukrainian Orthodox Church of Canada). У незначній кількості є, також, парафії Російськоі православної церкви (Russo-Оrthodox Church) та Православної церкви Америки (Orthodox Church of America) (обидві опираються переважно на українських парафіян, найчастіше вихідців з Буковини, і повстали як відгалуження існуючих українських), присутні також і протестантські громади різної форми.

Тут мушу пояснити один момент. Наші ранні еміґранти покинули свої домівки в пізні 1890-ті роки, коли процес, що його трохи гучно називають національним відродженням, якраз починав доходити з великих міст до усіх віддалених закамарків Королівства Галіції і Лодомерії. Зважаючи на невисокий рівень самоусвідомлення, зокрема, національного перших преселенців, вони не раз через свою маловірність ставали жертвами різноманітних чужих впливів. На жаль, не останню роль тут відіграли церковні влади в Краю ( і тут йде мова про Галичину і Буковину в рівній мірі), які не поспішали забезпечувати своїх ще недавніх прихожан священнослужителями, позаяк це вимагало додаткових затрат людських і фінансових. Будучи, здебільшого, залишені самі на себе, перші переселенці були спраглі Божого слова в знайомому для них обряді. Як відомо, закон заповнення порожнечі – річ уперта, то ж цією прогалиною і деякою дезорієнтацію наших людей скористалися російські православні місії, щедро спонсоровані тоді ще царською владою. Так деякі парафії, засновані українцями (нехай не завжди свідомими своєї українськости), ставали російськими православними, а парафіяни йшли туди, куди вів їх батюшка.

І все ж, недовгий час перебування в діаспорі переконав мене, правдоподібно, лише в одному — наші люди тут гідні щонайбільшої поваги і захоплення, а з посеред них, особливо ранні еміґранти, першовідкривачі. Мені весь час згадуються такі трохи насмішкуваті прізвиська щодо канадських українців — “баняки” або “канадоли”, що їх часто чути, наприклад, серед новоприбулих укрїнців, які цим, мабуть, намагаються підкреслити свою єдино правильну українськість. Тепер в мене це викликає змішане відчуття сорому і образи. Бо ніщо так не змінює кут зору, як багнища, вкриті лісами і чагарниками, яких і досі повно в центрально-західній Канаді, землі, за які в кінці 19 століття жодні інші поселенці навіть на бралися, бо просто б не дали собі з тим раду. Своєю виснажливою працею і непересічним (що вже там) хистом до господарювання українці зуміли претворити ці дикі хащі на розвинуті фермерські посілості. Український слід на цих теренах видно всюди: в напівзруйнованих стодолах і стайнях, що такі самі ще можна зустріти в Карпатах, в назвах вулиць, населених пунктів і прізвищах давно асимільованих Стівенів і Джонів. Навіть попри своє не особливо виражене бажання зберегти українську ідентичність (більшість з ранніх поселенців не уявляли, що воно таке), їм вдалося пересадити частину України на тутешній ґрунт. Подекуди інтуїтивно люди відтворювали чи творили знаний змалечку світ, по пам'яті зводили хати, церкви, село за селом. До слова, в кінці ХІХ ст. за 10 доларів можна було отримати близько 65га (113 морґів) землі т.зв. “другого класу”, яка вимагала значно більших зусиль і часу, а в сумі і вкладених грошей. Для порівняння — дорожчі землі могли коштувати від 3 доларів за 1 акр (0,4 га). Це була свого роду гра в долю, оскільки траплялося, що очистивши терен, викорчувавши всі хащі ґазда бачив перед собою землю, яка не надається для використання під землеробські угіддя, і був змушений пакуватися і втілювати свою канадську мрію де-інде. Так українці загосподарили бл. 4,5 млн.га площі протяжністю 2000 км від південно-східної Манітоби через Саскачеван, завершуючи південним заходом Альберти. Це не кажучи про культурні, політичні, суспільні здобутки наших людей в умовах чужого і часто неприхильного оточення. Якщо це не гідне пошани і захоплення, то я тоді не знаю, що гідне.

На стіні в мене великі мапи Альберти і Саскачевану (до Манітоби я ще не добралася, це в планах). Щоразу, коли їду кудись фотографувати, потім ставлю відмітку на мапі, і поки не пройду і не зафіксую усі заплановані пам’ятки — не заспокоюся. А їх у мене ще сотні. Є такі місця — цвинтарі чи церкви, про які немає вже ніде згадок, на них натрапляєш припадково і тішишся тоді безмежно, що можеш про них розповісти. І так приходиш до тями і відповіді на питання: чому я це роблю? Взагалі, з усього найбільше зачаровують давні українські церкви, особливо покинуті. Можливо саме через те, що людські пристрасті полишили ті місця, і там відчувається правдива святість і нецьогосвітність. І так стоять вони мовчазні сумні свідки життя, що колись довкола них вирувало.

Змінилося моє ставлення до церков інших конфесій не завжди мені близьких ідейно. Вчуся їх сприймати як намолені українцями місця, безвідносно до того, яку молитву там промовлялося. Це ж також сакральне місце для когось, чиясь пам’ять, чиясь доля з ним повя’зана, саме тому серед тут презентованих світлин — святині, які формально українськими не є, себто, не називаються так, але де українські віряни були не просто більшістю, а єдиною групою. Історія українського церковного життя в Канаді доволі суперечлива та складна, але вже сам факт того, що церкви почали з’являтися на самих початках появи українських поселенців в Канаді є дуже промовистим і важливим свідченням для розуміння з ким маємо справу.

Траплялося, що парафії поставали до появи самої церкви і, навіть, священника, тоді селяни гостили по черзі один одного, самі читали Святе письмо та співали Утреню. Мушу додати, що будівництво церкви на той час було серйозним фінансовим випробуванням для громади, тому люди самоорганізовувалися, складалися до спілки. Як хто з мешканців околиці мав уявлення про будівництво, то він очолював будівничу бригаду, часто парафіяни не могли собі дозволити спеціалістів-будівельників. Для розуміння — оплата некваліфікованого робітника на залізниці чи каменярні (де часто працювали українські селяни) — в середньому 15-17 центів за годину, з того, ще віднімали значну суму, яка йшла на централізоване харчування. Таким чином, працівник отримував близько 200 дол. на рік (йде мова про першу чверть ХХ ст.), на ці гроші доводилося ще утримувати родину і господарство. При цьому, кошт дерев’яної церкви на одне приміщення був близько 300 дол., а ціна за будову мурованої, навіть в ті часи, могла сягати до 9000 дол. Церкви будували по пам’яті, зразком часто слугувала церква в рідному селі у Старому Краю. Сьогодні їдучи малими містечками канадських прерій можна зустріти церкви, часто вже похилені під тягарем часу, які, проте, нагадують такі рідні силуети сільських церков на Буковині чи Галичині.

Одним словом, запрошую у фотомандрівку”.

"Все тече, все змінюється" з львівським дощем набуває дуже буквального сенсу. Але у "Штуці" все стабільно - смачна кава щодня, добра музика у вікенд і наша велика радість, коли ви приходите.

З-за фортепіано визирає Олексій Карпенко і обіцяє зіграти:

  • СБ 3/07 о 18:00 - фортепіанний мінімалізм (Ludovico Einaudi, Yiruma, Philip Glass);
  • НД 4/07 о 18:00 - українську популярну музику (Один в каное, Vivienne Mort, Марія Чайковська).

Чекаємо! Вхід вільний, резервація - 097 586 81 95.

У вівторок 29 червня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму братів Коенів "Старим тут не місце" (США, 2007).

Олег Яськів: "Цей фільм майже одразу визнали шедевром і час лише підтвердив, що культові брати Коени створили діамантову класику.

Етану і Джоелу Коенам одразу, з дебютної "Просто кров", було притаманне тонке відчуття стилю. Ніхто з великих режисерів не відчував і не відчуває досі фактури кіно так добре. Вони, мов діти, насолоджуються роботою з жанрами. Їхній інтелект зрівноважений тонким почуттям гумору, а над усім цим височіє талант драматургії.

Легкість, винахідливість, емоційність, психологізм - неодінний купаж настроїв та відчуттів, які супроводжують перші та повторні перегляди кращих їхніх фільмів.

"Старим тут не місце" - за жанром кримінальний неовестерн трилер, несамовито талановитий танець сміливості та страху, надії та відчаю. Але попри специфічність жанру, саме його багато критиків називають найкращим фільмом братів Коенів, цих майстрів ретродрам, чорних комедій та неонуарів. Неперевершений він і до сьогодні. А це багато коштує, зважаючи на місце та внесок цих режисерів у світове кіно.

З цим легко погодитись коли знову і знову переживаєш не лише колосально напружливу атмосферу фільму, але й візуальну бездоганність кадрів та драматичну досконалість кожної сцени.

Чоловічий квартет харизматичних акторів (Хав'єр Бардем, Томмі Лі Джонс, Вуді Гарельсон та Джош Бролін) позначив емоційні межі цього шедевру. Кожен з них - не лише ікона крутого "чоловічого" кіно, але і яскравий драматичний талант, відтак разом вони творять поліфонію характерів, яких досконало знову і знову випробовує невблаганна доля.

76 нагород, включаючи найпрестижніші, - це зовсім не жарт. Це, можливо, занадто скромний комплімент для найкращого трилера, знятого за історію кіно".

No country for old men, Ethan and Joel Cohen, 2007

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

У неділю 20 червня о 18:00 гості кав’ярні матимуть нагоду послухати збірку танцювальних і джазових мелодій у виконанні Олексія Карпенка, вхід вільний.

Серед іншого прозвучать:

  • Carlos Gardel “Por una Cabeza”;
  • Astor Piazzolla “Libertango”;
  • Matos Rodriguez “La Cumparsita”;
  • Johannes Brahms “Hungarian dance №5”;
  • Earl Wild “The Man I Love”;
  • George Gershwin “Summertime”;
  • Louis Armstrong “Go Down Moses”.

19 червня, у суботу, о 18:00 в кав’ярні «Штука» звучатимуть улюблені мелодії з кіно у виконанні піаніста Олексія Карпенка, вхід вільний.

Програма:

- Lady Gaga, Bradley Cooper - "Shallow" - із к/ф "Народження зірки";
- Yann Tiersen - "Amelie" із к/ф "Амелі";
- Yann Tiersen - "La valse d'Amelie" із к/ф "Амелі";
- Ramin Djawadi - "Main theme Game of thrones" із серіалу "Гра престолів";
- Roy Orbison - "Pretty woman" із к/ф "Красуня";
- Justin Hurwitz - "Mia and Sebastian's theme" із к/ф "Ла-ла-ленд";
- "How far I'll go" із мультфільму "Ваяна";
- Jean Pierre Taieb - "Running after my fate" із к/ф "Розділювач";
- Leonard Cohen - "Hallelujah" із мультфільму "Шрек";
- Whitney Houston "I will always love you" із к/ф "Охоронець";
- Celine Dion "My heart will go on" із к/ф "Титанік";
- "Let it Go" із мультфільму "Холодне серце";
- Hans Zimmer - "Time" із к/ф "Початок";
- Hans Zimmer - "Maine theme Interstellar" із к/ф "Інтерстеллар".
У вівторок 15 червня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Ніколя Бедоса "Прекрасна епоха" (Великобританія-Франція-США, 2018).

Олег Яськів: "Ностальгія – наче мелодія, яку ми будемо чути останньою. Вона – найрідніша співрозмовниця, яка ніколи не покине нас і обов’язково розповідатиме про найсолодші відчуття, які довелося переживати в минулому. Вона – обезболюючий наркотик, який деформує нашу пам’ять, ретушуючи зло та висвітлюючи добро у нашому житті.

Саме тому фільм з романтичною назвою «Прекрасна епоха» звертається не так до нашого розуму як до серця. Адже його метою є повернення людині радості від вже і ще не-прожитого.

Сюжет фільму на перший погляд фантасмагоричний, хоча й не новий для західного кінематографу. Головний герой отримує шанс відправитися у будь-який час свого минулого і під замовлення відновити деталі цієї епохи, аж до людей, з якими зустрічався. Таким чином, клієнт отримує шанс пережити дні, за якими він ностальгує і, можливо, у такий спосіб наздогнати найглибші почуття, які колись необачно втратив.

Звісно, що цей фільм не вирішений у жанрі фантастики. Це було би надто простим і швидше за все, невдалим рішенням. Проте Ніколя Бедос, талановитий актор, комедіант, а віднедавна і режисер, щасливо уникнув цієї пастки і створив ностальгійну, психологічну драму про кризу немолодої сучасної європейської людини. Його герой – здавалось би успішний, талановитий художник, респектабельний в матеріальному та подружньому житті. Проте саме такий типаж і є носієм та виразником комунікативних та ціннісних проблем нашого часу. Коли сім’я виявляється лише привабливою декорацією з охололим вогнищем кохання, коли стосунки з дорослими дітьми лише імітують близькість, коли дружба виявляється лише декорацією статусності, людина відчуває холод екзистенційної розгубленості, від якого неможливо зігрітися звичайними сеансами психотерапії.

“Час змінився” – постійно чує у докори від дружини головний герой, коли виявляється неготовим прийняти свої персональні поразки. А нам вчувається, що не стільки час змінився, скільки змінилися ідеали та цінності. І, відтак, найкращим виходом для героя є подорож у минуле, туди де він був щасливий, у той час, за яким він продовжує ностальгувати як за найкращим. Причому герой обирає цілком конкретний день 1974 року, коли він зустрів дівчину, яку пристрасно покохав, але так і не розвинув стосунків. Зараз, коли ця жінка померла, повернення у той день може стати стартом для оновлення вже реального життя поза фікцією віртуально-театральної ігрової реальності.

Глибокі, позбавлені зайвого діалоги, захоплюють поліфонією тем. Кожна з них – інтонаційно вражає якщо не нашу пам’ять, то обов’язково совість. Неможливо залишатися байдужим, пасивно слухаючи пронизливі, сповідальні слова людей, які отримують неймовірний шанс прожити епізоди минулого зі справжніми почуттями, слухати дискусії між чоловіком та дружиною, жарти між друзями та суперечки співробітників, в яких проявляється екзистенційна самотність нашого часу і втрачена потреба у ближньому.

Разом з цим фільм не чинить депресивного впливу на глядача. Навпаки, його естетика яскрава, зістарена паволокою рок-н-рольного часу, пропахлого запахом наркотиків та алкоголю, помережана сутінками паризьких кафе та яскравими квітчастими сорочками субкультури гіппі. Персонажі, навіть попри духовну розімкнутість, динамічні, комунікативно іронічні під час активного фрілансу різними життєвими мережами. Динамічний монтаж у змові з хорошим гумором створюють легку щемливу атмосферу фільму.

Особливого шарму фільму додає прекрасна музика, частину з якої написав сам режисер під час репетицій сцен, а решта зміксована з незабутніх хітів 70-х і авторських композицій сучасної композиторки Анни-Софі Вернаейєн. Музиці вторує м’яка операторська манера, яка повертає нас у вінтажні 70-і роки. Прекрасна робота ключових французьких акторів огранює лагідним блиском цей фільм. Даніель Отей, Фанні Ардан, Гійом Кане, П’єр Ардіті, Дорія Тельє – представники різних генерацій французької акторської школи, творять органічний ансамбль, пропускаючи через себе неспокійні ідеї фільму.

«Прекрасна епоха» – черговий успіх для Ніколя Бедоса. Зважаючи на те, що як режисер він зняв всього два фільми (попередній “Він та вона” (2017) вийшов не менш сильним і ще з дебюту окреслив психологічно-драматичне поле зацікавлень режисера), то можемо вітати кінематографічну Європу з появою яскравого та самобутнього таланту, який безперечно ще створить немало цікавих фільмів.

А нам, глядачам, залишається випити з цим фільмом ще одну чашу ностальгії з солодко-гіркими інгредієнтами: за найсильнішим коханням, за справжньою дружбою, за часом без цифрових технологій, за безповоротно минулою молодістю зрештою. Для чого? Щоб знову навчитися любити, дружити, молодіти душею. Як колись, у прекрасну епоху, коли ми вміли це робити або просто часто бачили її у своїх кольорових снах…".


La belle époque, Nicolas Bedos, 2019

Вихідні для міцного сну, легальних лінощів і відпочинку, що заряджає на увесь тиждень. І якщо ви не їдете підкорювати карпатські вершини чи сплавлятись Дністром, то приходьте до нас на смачну каву зі свіжозмелених зерен і хороший настрій. О 18:00 за нашим антикварним фортепіано Микола Лахман:
  • СБ 12/06 - авторські версії мелодій “The Beatles”, Стінґа, Джо Кокера та інші популярні мотиви;
  • НД 13/06 - кавери “Один в каное”, “Океану Ельзи”, “Другої ріки”, “Скай”, “Антитіл”.

Якщо матимете вільних хоча б 30 хвилин, зазирніть! Дуже ймовірно, вам сподобається!

У вівторок 8 червня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Педро Альмодовара "Жива плоть" (Іспанія-Франція, 1997).

Олег Яськів: "Свого часу цей фільм став початком зрілого періоду творчості великого майстра європейського кінематографу. У ньому залишилося все найкраще, що було у ранніх фільмах Альмодовара і проявилися найкращі риси майбутніх шедеврів режисера. Перед нами справжня гра пристрастей, настільки гаряча, наскільки її може розпекти південне сонце Іспанії. Режисер був і залишається неперевершеним майстром гармонії візуального та вербального. А музика Альберто Іглесіаса, яка орнаментує всі фільми майстра, неодмінно довершує занурення у дивовижний світ образів та пристрастей його фільмів.

«Фільм став танцем пристрасті для п’яти героїв» - говорив сам режисер. Можна лише додати, що цей гарячий танець настільки ж еротичний, наскільки і трагічний, адже фільм переплітає жанри психологічної драми, кримінального трилеру та еротичної мелодрами. Відтак, як і всі кращі роботи Альмодовара, він настільки провокативний, що не залишає байдужим кожного, викликає на дискусію та залишає післясмак.

Можливо, літо варто розпочинати саме з такого пристрасного, соковитого, дискусійного кіно".


Carne Trémula, Pedro Almodovar, 1997

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

У червні радо запрошуємо на пленерну виставку-аукціон "Свято бобра", традиційно присвячену місту Бібрці. Відкриття відбудеться у понеділок 7-го червня о 18:00.

Краєвиди весняної Бібреччини малювалася після чудової прогулянки у затишній будівлі колишнього товариства “Сокіл” десятьма львівськими митцями:
  • Юрієм Сичовим-Глазуном;
  • Емілією Сичевою;
  • Квітославою Булавіною;
  • Орестом Манюком;
  • Оксаною Булавіною;
  • Орестом Мацейком;
  • Вікторією Шатковською;
  • Христиною Приймак;
  • Іриною Фартух;
  • Наталею Івженко.

Роботи можна буде придбати у кав'ярні, долучившись до благодійного аукціону на сторінці "Сокола". Кошти організатори скерують на підтримку нових проектів культурно-туристичного центру, будівля якого є окрасою міста та пам'яткою архітектури місцевого значення, яка все ще потребує інвестицій.

Організатори:

Виставка доступна для огляду щодня з 10:00 до 19:00 до кінця місяця, вхід вільний.